неділя, 21 лютого 2010 р.

На чому економлять американці

На цю тему мене наштовхнули статті в американських жіночих журналах. Проглянувши першу, я просто похіхікала: таки в чомусь правий Задорнов, коли говорить про американців. Але наступні місяці мені уже перехотілося сміятися: усі журнали, які мені приходять, піднімали тему економії. Публікації виходять під назвами на зразок «Зеконом $2010 у 2010 році» або «Як я заощаджую $262 за місяць» тощо.
Люди серйозно шукають, де можна урізати витрати. Деякі американські «ноу-хау» видаються кумедними, деякі – дивними. Я маю на увазі, з погляду українського спостерігача, адже українці в більшості своїй багато років економлять, на чому тільки можуть. Ех, якби ж моїх знань англійської було достатньо не тільки для того, щоб читати, але й щоб гарно і грамотно писати, я б написала їм короткий курс з виживання у скрутних умовах, тим паче, що умови тут не такі вже й скрутні. Але не буду більше відволікатися на сторонні роздуми, переходжу нарешті безпосередньо до викладу ідей, на чому ж може зекономити середньостатистичний американець.
Харчування
1. Відмовитися від знежирених вершків і додавати в каву молоко, яке купується дітям. Заощадження за місяць – $6.
2. Замість дієтичного хліба, рекомендованого дієтологом для схуднення, купувати хліб з таким самим складом, але іншого виробника і за нижчою ціною. Заощадження за місяць – $10.
3. Хліб на сандвічі (вони ж бутерброди) купувати на розпродажах і заморожувати – так на довше вистачить. Заощадження за місяць – $10.
Не можу утриматися від коментарів, тож часом додаватиму свою в’їдливу думку у голий виклад порад з американських журналів.
Українці на всьому економлять, купують цукор і борошно мішками, а хліб не додумалися заморожувати! Мабуть тому, що він у нас все ще доступний і знижок на хліб не буває… Хоча… Напередодні подорожчання можна заморозити пару хлібин і батонів. Так що і в американських ідеях є раціональне зерно. :)
4. Замість купувати овочі і фрукти у супермаркеті їх можна придбати безпосередньо на фермі. Заощадження за місяць – $15.
А можна самостійно вирощувати – влаштувати у внутрішньому дворику хоч невеличкий городик – ще більша економія буде. :)
5. Змінити одноразові коробочки на ланчі на багаторазові. Додатковий плюс – відчуття, що ти робиш щось для збереження планети. Заощадження за місяць – $3.
6. За використання багаторазових торбинок для покупок замість поліетиленових пакетів у магазинах дають знижку по 2-3 центи за кожну торбинку. Заощадження за місяць – $1.
Чесно кажучи, не знаю, чи це правило діє у всіх магазинах… А які неймовірні заощадження!
7. Коли діти просять піцу, не замовляти її по телефону, а купити тісто в піцерії – $3 за «кулю» (не уявляю її розмірів). $4 – за фунтову «кулю» моцарели (приблизно 450 г, автор стверджує, що цього вистачає на чотири великих піци) і $1 – бляшанка соусу (вистачає на дві піци). Тобто велика сирна піца обходиться в $5, і ніяких чайових! Заощадження за місяць – $9.
Не варто порівнювати ціну на українську й американську піцу, зрештою, як і на все інше, тому що переважно продукти тут значно дорожчі.
Ех-ех-ех… А наші господині самі й тісто замісити можуть на піцу… А до піци хочеться ще якогось м’яска чи ковбаски, грибочків, кукурудзи, перцю… Бідненька у них вийшла піца. На тому й зекономили… Та й не кожна піцерія роздає отак направо і наліво тісто…
Розваги
1. Відключитися від кабельного телебачення і брати DVD з улюбленими шоу у бібліотеці або дивитися їх по он-лайн телебаченню. Заощадження за місяць – $50.
Про всяк випадок пишу адресу: hulu.com. Може знадобитися тим, хто хоче дивитися фільми і телепередачі англійською.
2. Замість того, щоб витрачати $9 на один квиток у кінотеатр на новий фільм (це без врахування напоїв і попкорну), почекати кілька місяців, взяти DVD на прокат і подивитися кіно усією сім’єю. Заощадження за місяць – $40.
Бідні, бідні, бідні люди! Не треба навіть DVD брати на прокат чи купувати. Наші люди уже через пару днів після прем’єри можуть скачати новий фільм, а через пару місяців – так у суперовій якості. Знову згадався Задорнов… Тільки «тупі» – це все ж занадто… Я б сказала: занадто чесні і правильні.
3. Замість купувати п’ять-шість книжок на місяць, обмежитися одною-двома, а потім обмінювати їх на спеціальному сайті. Заощадження за місяць – $50.
Так багато читають, звичайно, аж ніяк не всі американці. Але якщо вже економити, то по повній програмі: є ж електронні версії книжок, заходьте у мережу – і читайте на здоров’я. Саме для таких віртуальних читачів придумали й кишенькові пристрої для читання.
4. Фітнес – це, звичайно, не розвага, а серйозне заняття, але нехай усе ж буде тут. Скасувати заняття у спортзалі. Замість цього займатися вдома – інтернет пропонує цілу купу різноманітних тренувань різної складності. Заощадження за місяць – від $35 (залежно від вартості абонементу у фітнес-клуб).
Дім
1. Скоротити використання паперових рушників. Середня американська сім’я за тиждень використовує 1,5 рулони рушників (як мінімум по $1,25 за рулон). Якщо скоротити витрати паперу до одного рулону на місяць, сховавши паперові рушники у шафу і зробивши таким чином менш доступними, і замість паперу використовувати звичайні рушники, перучи їх, а не викидаючи, можна за місяць заощадити $4.
Яке важливе уточнення: тканинні рушники треба прати, а не викидати! А то й економії ніякої не буде.
2. Використовувати акумулятори замість батарейок. За рік американці купують 3 мільйони батарейок (в середньому – по 32 на господарство, як мінімум по 75 центів за штуку, це якщо купувати на розпродажі), а акумулятори допоможуть зберегти гроші і скоротити забруднення навколишнього середовища. Заощадження за місяць – $2.
Американці дуже турбуються про навколишнє середовище. І на це є просто причина: споживацьке суспільство мусить розплачуватися за спожиті ресурси природи. А стільки, як тут споживають того ж паперу (рушники, серветки, безконечна реклама), одноразового посуду, батарейок тощо, мабуть, не споживають більше ніде.
3. Зменшити кількість візитів у хімчистку. Виявляється, третину речей, які американці несуть у хімчистку, спокійно можна прати. Автор радить читачам скоротити кількість речей, які конче потребують хімчистки, до двох на місяць. І запевняє, що якщо написано dry clean – це означає, що суха чистка бажана, але можна й у машинку закинути, а хімчистці лишити лише речі з приписом dry clean only. Також автор пояснює, що сорочки і светри також можна прати! Оце відкриття! А ми й не здогадувалися! Заощадження за місяць – $10.
4. Для прибирання за собакою використовувати не спеціальні дорогі пакетики, а ті, у яких приносять газети. Заощадження за місяць – $6.
5. Менше роздруковувати на домашньому принтері, а якщо роздруковувати, то без картинок. Заощадження за місяць – $10.
Інше
1. Оплачувати рахунки за електрику, телефони, страховку тощо через інтернет, а не поштою. Таким чином можна зекономити на марках і конвертах. Заощадження за місяць – $5.
2. Ремонтувати взуття ($25) замість купувати нову пару ($100).
З цим твердженням я б посперечалася: на розпродажах в інтернет-магазинах можна знайти гарне і недороге взуття.
3. Купувати святкові листівки не перед святами, а після, зі знижкою 75%.
Отакі-от ідеї пропонують американські журнали. Сподіваюся, було не нудно. :)

понеділок, 15 лютого 2010 р.

Дитячий музей

Перед тим, як розпочати оповідь про дитячий музей, треба розказати, як і завдяки кому ми туди потрапили. Тиждень тому подзвонила знайома наших знайомих, ні, уже друзів, бо за той час, що ми з Марічкою у США, кілька разів вони до нас приїздили, кілька – ми до них, тож можна сказати, що дружимо сім’ями. Так от, подзвонила Оленка і запросила Марічку (і нас разом з нею) на день народження до своєї доньки Катрусі, якій виповнилося шість років. На цьому дитячому святі ми завели нові цікаві знайомства. Мирослава й Марко народилися тут – це відчутно по мові: їхня українська якась трохи рубана, окрім того, періодично збиваються на англійську, так само, як і двоє їхніх дівчаток. Інша пара, Уляна та Юрко, у США вже вісім років. Із своїм синочком Яремою вдома говорять українською, але він ходить до садочка і добре говорить також англійською. Взагалі, Марічка казала, що діти періодично переходили на англійську, що й не дивно, адже нею вони послуговуються у школах. З присутніх дітей Марічка була найстаршою, найвищою і при цьому найменше жила у США, бо решта дітей народжені вже тут. Малюки натхненно щось ліпили з кольорового тіста, потім оглядали Катрусину кімнату, а потім дружно дивилися «Ну, постривай!». Дорослі тим часом активно спілкувалися. Хрещений Катрусі Петро приїхав із Філадельфії. Також народжений тут. Коли розказував анекдот, періодично консультувався з Оленкою, щоб підібрати потрібне слово. Мова діаспорських українців часто калькована з англійської, їм просто не вистачає словникового запасу і знання усіх мовних нюансів. Ще одна дивовижна пара – хрещена іменинниці Мар’яна з чоловіком-хорватом Герою, які приїхали разом зі своїми волохатими улюбленцями – тер’єркою Мімі і пуделихою Б’янкою. Гера виявився напрочуд привітним, хоча, мабуть, почувався трохи не у своїй тарілці, бо ж спілкувалися переважно українською. Зате Рома, почувши, що він хорват, привітався до нього хорватською (таки недаремно вчив мову в Академії!). Цуцики веселили і дітей, і дорослих. Старша Мімі буквально на льоту ловила м’ячики. Білява Б’янка до м’ячиків була абсолютно байдужою, зате проявляла надзвичайну дружелюбність. Раніше ми з Марічкою говорили, що заведемо (колись!) таксу, тепер я вже не так впевнена щодо породи, бо ці песики мені також дуже сподобалися.
Але досить вступу, треба нарешті переходити до основної частини, а то досі не ясно, до чого тут дитячий музей. Після перекуски і тортиків шановне товариство розсілося по машинах і поїхало у центр міста, де знаходиться Port Discovery: Children’s museum. Власне, незрозуміло, чому цей заклад називається музеєм. Вдаліше було б охарактеризувати це як «Центр дитячих розваг». Щастя потрапити туди коштує $12,95 з носа, річний абонемент на сім’ю – $95. Оленка приклеїла на груди усім – від найменшого до найстаршого – перепустки до музею, і ми зайшли у дитяче царство. Коли вражень забагато і перехоплює подих, важко віднаходити слова для опису відчуттів, але я все ж спробую…
Як тільки ми зайшли у дитяче царство, погляду відкрилося футбольне поле, ні не в натуральну величину, але досить велике. Футбольний м’яч – стандартних розмірів, але легенький і м’якенький, таким не страшно отримати у вухо. Оминувши футболістів, у центрі побачили складну конструкцію з гірок, труб, сіток. Вона займає центральну частину приміщення на усіх трьох поверхах. Зайшовши на першому рівні, можна вийти у будь-який бік на другому чи третьому і навпаки. От тільки спочатку дуже непросто зрозуміти, куди ж веде та чи інша «стежка».

Центральна гірка-труба у кілька разів ширша і більша за гірки на рошенівських майданчиках, які проти неї видаються забавками для ляльок. Я з цієї труби не з’їхала і тепер шкодую, бо деякі батьки також мандрували дитячими «катакомбами». Зате я лазила по тунелях із сітки, а у тому, що був під нахилом, навіть з’їхала, бо йти усе одно не могла – каблуки чіплялися за мотузки. У цих «катакомбах» часом треба було лізти кудись по прямій дошці, на якій то тут, то там розташовувались якісь «підніжки». Одним словом, діти тут пропали. Спочатку вони полізли туди усі разом, але повернулися не всі. Уже дорослі й діти перемістилися до інших цікавих об’єктів, а Марічки не було видно. Безслідно зник і мій чоловік. Добре, що я здогадалася, що вони разом, хоча певні сумніви усе ж були… А шукати їх самотужки також не хотілося: а що, як і я загублюся? Бо ж, як ми виходили з гардеробу, щосили ревла дівчинка років дев’яти: вона загубила сестру. Але сестра знайшлася, бо перед виходом ми запитали про це у службі охорони, куди відвели заплакане дівча. Але це я відволіклася. Мені хотілося розділити радість перебування тут із Марічкою і Ромою, а не стовбичити, дивлячись на чужих дітей, тож я попросила знайому подзвонити Ромі на мобільний. Виявилося, що він нас бачить! Покрутившись за його вказівками, побачила його і я. Поки я на них чекала, Марічка встигла пограти у гольф, побути будівельником: натягнувши на голови каски і вдягнувши жилети, діти складали «цеглини» на рухому стрічку, інші крутили кермо, щоб підняти вантаж вгору, звідки цеглини спускалися по стрічці на коліщатках вниз, де дітлахи могли їх брати, щоб щось будувати.

Можна було також розвантажувати вагони за допомогою спеціального крану. На гачку крана був магніт, який притягував цеглинки. Їх треба було з одного вагона поскладати в інший. Ще там була корова з телям у натуральну величину. Корову можна було «подоїти»: вим’я гумове, м’яке, а під ним стоїть відерце. Марічка не подолала спокусу вилізти на теля, на корову не змогла. Шукаючи ще щось цікавеньке, розчесали хвоста коневі, задок якого був причеплений просто до стіни, а поруч лежала спеціальна щіточка. Далі на нашому шляху постала оаза – тихий куточок, де можна було спокійно посидіти чи полежати на подушках, роздивляючись чи читаючи книжки, змайструвати щось з конструктора, поскладати пазли тощо. Там Марічка склала людський скелет – на тканині намальований силует людини, і до нього треба чіпляти кістки на липучках – і змайструвала з чудернацького конструктора не менш чудернацьку істоту-квітку з двома парами лупатих очиць. Але доці там було не дуже цікаво – їй хотілося активних розваг, тому наступною точкою, яку ми відвідали, був музичний зал, точніше, барабанний. Відвідувачі брали палички і гатили по різноманітних і різнобарвних барабанах і тарілках. Уявляєте цю шалену музику? Один із працівників музею задавав ритм то на одному, то на іншому барабані, але кому потрібен загальний ритм, якщо кожен лупить, як хоче і як може?

Боюся, що не зможу перерахувати усіх ігор і куточків, які є у дитячому музеї, але деякі все ж назву. Там є як мінімум два магазини з овочами і фруктами, неймовірно схожими на справжні і за розмірами, і за забарвленням. Ще є ферма і магазин домашніх тварин; ковбойський куточок; комп’ютери, за якими можна гратися і малювати; куточок, де можна змайструвати вітрячок і кораблик (на столиках є усе потрібне: детальна інструкція, папір, ножиці, трубочки, нитки тощо). Нарешті ми усі дружно добралися до кафе. Ні, не до справжнього. Точніше, не так. Кафе якраз найсправжнісіньке: є столики для відвідувачів, є кухня. Ми з Марічкою кілька разів проходили повз нього і не заходили саме тому, що не збиралися їсти. Але їсти там і не треба. Батьки з полегшенням всілися за столиками, бо вже стомилися мандрувати за своїми малятами. А дітлашня в цей час радісно складала на підноси усе, що траплялося під руку, і гордо подавала таці батькам.

Марічка навіть примудрилася заробити долар чайових – за те, що принесла саме те, що замовляв хрещений іменинниці, а не чергову капустину чи яєчню. Хтозна, скільки ще б ми перебували у цьому дивовижному царстві дитячих розваг, але у кафе нам повідомили, що музей зачиняється (о 17.00). Яка радість! Для батьків, звичайно, які помітно заморилися. Поки вдягалися, побачили чимало дітлахів із саморобками: виявляється, у якомусь із залів діти щось майстрували з картонних тарілок і готували подарунки до Дня Валентина. Але ми не шкодували, що не потрапили туди, – всюди ж не встигнеш. Та й потім – раз іще не все бачили, не все випробували, значить, обов’язково ще повернемося сюди. От приїде в гості племінник – покажемо, як розважаються американські діти. Марічка з нетерпінням чекатиме, бо готова хоч зараз пірнути з головою у світ дитячих розваг.

пʼятниця, 5 лютого 2010 р.

Про безпосередність, манеру вдягатися. Деякі супутні роздуми

Ми знаємо сталий вираз «дитяча безпосередність». Але американці лишаються безпосередніми протягом усього життя. Вони говорять, що думають, роблять, як хочеться, вдягаються, як їм заманеться, і не сушать собі голову: «А що про це скажуть інші?» (Я, звичайно, говорю про переважну більшість, бо не можу знати про всіх абсолютно…)
Американці запросто можуть підійти і сказати комплімент щодо одягу. Будь-де і у будь-якій ситуації. Одного разу касирка вихваляла Маріччине пальтечко. Іншого – незнайомка захоплювалася моїм зеленим шкіряним піджаком. Але найбільше мене вразила жіночка, яка вигулькнула за мною, коли я прийшла робити відбитки пальців. Я трохи нервувалася, не знаючи нюансів процедури, а вона не встигла зайти, як тут же вигукнула: «О! Яке гарне у вас пальто! Мабуть, ви не в США його купували!» – «Так, не в США». (Приталена куртка була куплена у Черкасах, у Домі моди «Ніна Владі».) – «Помітно, що не тут. Тут таких не знайдеш. Виглядає, як у Парижі». Приємно, звичайно, дуже приємно. Я навіть не знала, що аж так відрізняюся… Але ця розмова у серйозній державній установі видалася мені якоюсь не дуже доречною. А жіночка помахала якимись паперами, запитала щось у службовців і пішла на інший поверх.
Цікаво, що компліменти щодо одягу зазвичай роблять чорні. І вони ж, за моїми спостереженнями, більш слідкують за своїм виглядом. Хоча це, звичайно, як хто… Розхристаними можуть бути як білі, так і чорні… Зрештою, про американську манеру вдягатися я якраз і хочу сказати кілька слів.
Панує абсолютна свобода самовираження. Хтось може на заправку чи у Макдональдс приїхати у піжамі. Інші взимку до шуби взувають в’єтнамки. Хтось бігає біля затоки пізньої осені у шортах, з голими ногами, але у шапці і рукавичках. Чом би й ні?
Татусько приходить до школи забирати дитину у густо поплямованих фарбою джинсах. Інший – у туфлях на босу ногу і короткій куртці, яка ну ніяк не може прикрити його чималий живіт. Він чемно вітається, з задоволенням чухаючи при цьому своє пузце, яке так і не вдалося приховати ні светру, ні куртці.
Американці – дуже загартована нація. Вони взимку можуть ходити у футболках і шортах – і не здригатися при цьому! Я вже не кажу про застуду… Ну не бере їх! Я на пару хвилин вискочила у гольфі забрати з двору дитину – і майже тиждень шмигала носом і виполіскувала горло. А сусід лише раз за зиму вдягнув куртку – розчищати сніг – і не чхає!
Якщо у нас зимове взуття – це чоботи і черевики, то тут далеко не всі ходять у чоботях… А якщо й ходять, то здебільшого для створення образу. Більшість носить туфлі чи кросівки. Дуже багато ходить у шльопанцях, закритих спереду. Вони можуть бути утеплені, але тоді здебільшого – на босу ногу. І так вбираються не лише ті, хто їздить на машині. А й ті, хто, наприклад, відводить дитину до школи чи чекає її, щоб відвести додому, – я б не вийшла взимку у туфлях чи шльопанцях, хоча тут і немає таких морозів, як в Україні.
Довгий час шкільна подружка Марічки вибігала з машини до школи з голими ногами. Вітер, холод, а шестирічна дитина гола бігає! Я була в шоці. Через деякий час Хлоя прийшла до школи у колготках. Нарешті! У мами прорізався здоровий глузд! Але ні… Через пару днів дівча знову вибігало голоноге на шкільне подвір’я. У довгій теплій куртці, у шапці, яка лишала відкритими лише очі, – і з голими ногами! Я намагалася відшукати закономірність. Вирішила, що при плюсовій температурі Хлоя бігає у самих носочках, але коли стовпчик термометра показує «мінус», вона все ж вдягається тепліше. Ранок. -4ºС. Упросила Марічку взути теплі черевики замість її улюблених ковбойських чобітків, тепле пальто, теплішу шапку. І що я бачу? З машини вибігає Хлоя з голими ногами (моя теорія розвалюється на очах), у половини дітей неприкриті голови, якийсь хлопець біжить у футболці (правда, дрижить, значить, йому все ж таки холодно)… Дивлюся на напівголих дітей і утеплену з ніг до голови Марічку – з кимось не все гаразд… Невже зі мною?
Американці дітей не кутають, як українці. Часто батьки вдягнуті тепло, а дитина ледь-ледь прикрита… Та сама мама Хлої завжди ходить у джинсах і кофті з Дінь-дінь (стиль – особиста справа кожного, ну любить вона диснеївську анімацію, то й що?), менший братик Хлої лише недавно перейшов на кросівки, а то весь час бігав у літніх капцях на босу ногу, і завжди без шапки… Вітер, сиро, холодно. Я мерзну і у шапці, і у рукавичках, а цей малюк качається по снігу – і хоч би що!
Не раз бачила, що мама кутається і мерзне, а при цьому дитина у колясці з голими ногами чи без шапки…
І голівку тут дітям до трьох місяців ніхто не тримає… Як були у зоопарку, я ледь не зомліла від жаху: малюсінька дитина, аж ніяк не більше двох місяців, теліпається у кенгурушці. Спинка вигнута дугою, голова метляється зі сторони в сторону. Звернула Ромину увагу на цю картину. Рома спокійно зауважив: «І що ти думаєш? Все з нею буде добре, не переживай». А з якими крихітками американки ходять по магазинах! Дитина, малюсінька, як лялька, лежить у візочку серед одягу, поки мама полює за знижками…
Мабуть, на цьому сьогодні зупинюся… Але ще обов’язково повернуся до змалювання картин із життя мешканців великої та не дуже зрозумілої для нас країни.

вівторок, 2 лютого 2010 р.

Про ввічливість і доброзичливість

До 7.45 вранці Марічка має бути в школі. Вставати так рано важко, йдемо сонні. Назустріч крокує мама, яка вже відвела свого школярика: «Good morning!» Підходимо до перехрестя, де стоїть crossing guard (спеціальна людина, яка зупиняє машини, коли школярі переходять дорогу): «Good morning!» Біля входу до школи зустрічають завучі (принаймні я для себе так визначила їхні посади): «Good morning!» Вони ще можуть зауважити, що Марічка сьогодні особливо гарна. І для кожного не шкода вітання і щирої посмішки.
Виходжу з Маріччиного класу. У коридорі молодшої школи чергує ще одна завуч: «Have a good day!» Додому йду вже не така сонна. Так, ранок і справді добрий, а на мене чекає гарний день. Біля перехрестя прощаюся з crossing guard, яка обов’язково каже, що ще сьогодні побачимося: «See you later». Обмінюємося побажаннями гарного дня. І коли я вдень забиратиму Марічку, вона знову привітається, незважаючи на те, що ми вже бачилися, бо ж нескладно зробити людині приємне, посміхнутися.
Завжди вітаються касири, консультанти в магазинах. Якщо не потрібна їхня допомога, просто бажають гарного полювання.
Так, це усе дрібниці. Але тепер спробуємо уявити іншу картину. Ранок, маршрутка, усі сонні й злі. Якщо хтось комусь наступив на ногу – чудово, є на кому відігратися. А якби водій усім казав: «Доброго ранку!» І кожен, хто заходив у автобус, вітався і бажав гарного дня, дні справді не здавалися б такими похмурими.
Так, у США зовсім інші реалії, але й інша культура сприйняття світу та інших людей.
Усім відома американська посмішка і ввічливість. Чомусь її вважають награною, неприродною. Такою вона здається неамериканцям, для яких не властиво дарувати свій гарний настрій іншим. А американці змалечку привчені з усіма вітатися і питати, як справи. Так, це питання не передбачає розлогої відповіді, але ж і українські «Як ся маєш?» чи «Як справи?» також переважно формальні, якщо, звичайно, не стосуються родичів чи друзів. А такі ніби дрібниці, як «Good morning!» або «Hi! How are you?», з самого ранку піднімають настрій.
А тепер про неамериканців. Точніше, про тих, хто отримав громадянство у дорослому віці, а не народився тут. Звичайно, дорослим важко звикати до іншого способу життя, мови, звичаїв. Частині це вдається, а частина лише часом «вдягає» посмішку, щоб привітатися з кимось, а проминувши людину, одразу знімає незручну маску. А дехто і не намагається вдягати…
Цю думку проілюструю двома замальовками. Перша: забігайлівка Subway. По місту таких розкидано багато. У тій, яку відвідали ми, працювали лише індуси. І, знаєте, було відчуття, що з Америки ми перенеслися в іншу країну: стомлені змучені обличчя, ані найменшого натяку на посмішку. Окрім того, важко було зрозуміти їхню англійську, зрештою, як і їм – нашу.
Замальовка друга: російський магазин. Такі магазинчики є по всій Америці. У містах, де багато вихідців з колишнього СРСР, відповідно, більше і таких торгових точок. Заходиш у магазин – і таке враження, ніби машина часу перенесла тебе років на 20-25 назад, у минуле. Перше, що кидається, ні, не в очі, у ніс – це запах. «Аромат» напівпідвальних овочевих магазинів 80-х років минулого століття… Обслуговування також приблизно таке саме, як і у радянських овочевих магазинах… Немає тут навіть натяку на посмішку, ніхто й не збирається її зображати. Навіщо? Своїх клієнтів вони все одно не втратять. Бо такого вибору круп, маринованих огірків-помідорів-грибів, шинки-ковбаси усе одно ніде в США не знайдеш. То для чого щось із себе зображати? Навпаки, ще й нагрубити злегка можуть. А то раптом ви зайшли сюди з ностальгією за старими добрими часами?
Коли Рома вперше повернувся в Україну зі Штатів, його питали про відмінності між країнами, про славнозвісну американську ввічливість. І він відповів: «Краще награна ввічливість, ніж щире хамство». Важко не погодитися з цими словами. Підписуюся під кожним із них. Але від себе додам, що американська посмішка і ввічливість усе ж таки не награні, а щирі. Американці так виховані, так звикли, вони просто не можуть інакше. І якщо людина впаде на вулиці, чи на дорозі загрузне автомобіль – обов’язково хтось зголоситься допомогти, а потім ще й сто разів перепитає, чи все ОК?
Звісно, і тут є різні люди, але сьогодні хочу закінчити на оптимістичній ноті. Про інше – наступного разу.