вівторок, 12 січня 2010 р.

Конвокація по-американськи

Останній допис змалював досить песимістичну картину, тож тепер треба додати щось веселіше. Двічі на рік, взимку і наприкінці весни, американські університети випускають у широкий світ своїх вихованців: бакалаврів, магістрів, докторів. І цієї неділі ми були присутні на такій церемонії у Towson University, де Рому офіційно оголосили доктором наук у галузі прикладних інформаційних технологій.
Ми приїхали майже за годину до початку конвокації, а у залі лишалося зовсім небагато вільних місць! А ми наївно думали, що будемо сидіти недалеко від сцени… Зрештою, ми сиділи хоч і далеченько, зате на підвищенні, і добре усе бачили. Зала, де проходили урочистості, просто величезна! Вмістила, мабуть, близько п’яти тисяч гостей. Кожен випускник мав шість запрошень для сім’ї чи друзів. Ромина група підтримки складалася з його батьків, мене і Марічки.
Не знаючи, який дрес-код передбачають подібні заходи, я довго думала, що ж вдягнути. Зупинилася на класичних брюках і чорно-білій приталеній блузці. В результаті потрапила в яблучко. Головне – не переборщила. Бо серед гостей були і чоловіки в костюмах, і у джинсах. Так само і жінки – у платтях і на підборах, і у стоптаних черевиках з джинсами.
Урочиста церемонія розпочалася американським гімном. Промови президента університету, кількох професорів і двох випускників були досить короткі – десь по 5-7 хвилин. Не було тривалого занудного читання, як часом у нас буває. Президент університету ніби зійшов на сцену з якоїсь американської комедії – кремезний чолов’яга з добродушною посмішкою. Це була друга конвокація за день (бо усім випускникам одночасно просто неможливо вручити дипломи – їх дуже багато, близько півтори тисячі), але він тримався молодцем.
Після промов вручали відзнаки докторам наук. Їх було всього шестеро. Від решти випускників їх вирізняли бонети і мантії: на бонетах були золотисті китички, а мантії мали оксамитові вставки. Декан факультету виголошував прізвище, називав університети, де випускник отримував бакалаврський і магістерський ступінь, а потім на мантію новоспеченому доктору вдягали яскравий жовтий «капюшон» – докторську відзнаку. Декан – кореєць, вимова у нього відповідна. І прізвище мого чоловіка прозвучало ну дуже оригінально – Роумен Яшіновські. Я з нетерпінням чекала, як же він вимовить назву нашої рідної Могилянки. Але він не виправдав моїх сподівань – прочитав практично правильно. Зате було дуже приємно чути у США, з вуст корейця, згадку про український університет. Приємно, але не дивно, бо заклад міжнаціональний. Вчаться студенти з усього світу. І тому сцена була прикрашена прапорами різних країн.
Після вручення відзнак докторам стали вручати дипломи магістрам, а за ними й бакалаврам. Вони піднімалися по сходах на сцену з двох боків, щоб пришвидшити процес. Усе було дуже організовано і відпрацьовано. А ми тим часом розважали себе, як могли, – вслухалися у імена і прізвища випускників. Деякі звучали дуже дивно, як на наше слов’янське вухо. Але були помічені і Наталія Івонна П’ятровська, і Наталія Ольшинські (чи якось так), і Люда Лєбєдь.
Бакалаври вражали своїми розмірами… Серед магістрів наче не було аж таких об’ємних екземплярів. А серед бакалаврів ледь не кожен другий мав помітну навіть здаля надлишкову вагу.
Після того, як було вручено останній диплом і завершено церемонію гімном Меріленду, викладацький склад у кольорових мантіях покинув залу, потім вийшли випускники, і аж потім настала черга гостей.
Ми одразу не поїхали додому, Рома показав нам університетський корпус, у якому працює. Не можу говорити про всі університети чи навіть корпуси, але той, що я побачила, дуже відрізняється від наших вищих навчальних закладів. Скрізь скло і шкіра: вікна на усіх поверхах практично до підлоги, усі меблі обтягнуті шкірою. Кожен викладач має окремий кабінет, аспіранти – один на двох-трьох. Відповідно, кафедра займає ледь не цілий поверх. А наші професори усі туляться в одній маленькій кімнатці…
Щось знову на сумне потягнуло… Тоді перейду до ще веселішого, заключної частини святкового дня – китайського ресторанчика. Ці ресторанчики тут дуже популярні і вирізняються тим, що за певну суму ($10-15, залежно від закладу) можна протягом двох годин брати усе, що заманеться, і у будь-якій кількості. Ми вже якось відвідували подібний заклад, тому цього разу я навіть не намагалася спробувати усе – тим паче що це просто неможливо. Я скерувала себе на морепродукти (смакувала креветки у чотирьох іпостасях, мідії і восьминоги), хоча по дорозі прихопила і курячий шашличок, і суміш овочів, і ще якісь мішечки з тіста з сирною начинкою. Рома пробував курятину, приготовану різними способами, не обійшов і пампушки й інші смаколики, але ж я була зайнята власною тарілкою, тому не дуже заглядала, що брав чоловік і свекри. А от один друг сім’ї цілеспрямовано наїдався раками – брав одну тарілку за іншою. Можна було також взяти суші або набрати різного м’яса, яке тут же, при тобі, смажить кухар. Можна було спробувати ще багато чого, але ж шлунок не гумовий. Ми з Марічкою лишали ще місце для солодкого. Скуштували лише бісквіт з кремом, два види желе, банан у солодкому соусі і банан у заварному кремі, консервовані персики, свіжі ананаси і кілька видів морозива… Ну і на завершення трапези – традиційне печивце удачі. Виявилося, що у спілкуванні з дітьми зміцнюється мій дух, Марічка подолає усі перешкоди і досягне мети, а Рома зустріне когось знайомого у магазині. Дуже мудрі секрети досягнення успіху.:)

понеділок, 11 січня 2010 р.

Справи медичні

Готуючись у вересні до візиту в посольство, ми з Марічкою проходили медогляд. У спеціально визначеному американським посольством закладі – Клініці нафтової промисловості у Києві. Очевидно, це єдиний медичний заклад, якому довіряє посольство. Результат медогляду у великому запечатаному конверті потрібно подати у посольство разом з іншими документами. У разі отримання візи цей конверт присилають разом із паспортом, тому що його потрібно віддати офіцеру міграційної служби при перетині кордону зі США.
Я чомусь наївно думала, що на цьому перевірка нашої фізичної форми завершиться. Але ні. Як виявилося, щоб отримати тут сякий-такий статус, потрібно знову назбирати купу документів, заповнити пачку анкет, які без адвоката просто неможливо заповнити правильно, а також пройти медогляд. Де ж та міграційна служба поділа наші конверти? Адже медогляд знову потрібен цій самій службі!
Тут, мабуть, зупинюся детальніше. Порівнюватиму не стільки зі стандартним медоглядом в Україні, скільки з тим, що проходили у згадуваній уже мною Клініці нафтової промисловості. У Києві нас із Марічкою зважувала-змірювала медсестра, потім мені зробили рентген, взяли кров з вени на СНІД та інші хвороби, які не згадуються у пристойному товаристві, потім нас оглянув терапевт, а через три години ми забрали конверти з результатами. Ніяких тобі лорів, хірургів, гінекологів… Але це все одно тривало довго.
Медогляд по-американськи, як і будь-який інший візит до будь-якого лікаря, починається з нудного заповнювання анкет. Окрім П.І.Б. та адреси, треба поставити незчисленну кількість галочок про те, чи ти палиш, п’єш алкоголь (якщо так, то скільки разів на тиждень), чи є у тебе або твоїх родичів (якщо так – у кого саме) хвороби серця, діабет (якщо так, то чи інсулінозалежний), чи приймаєш якісь ліки, чи хворіла коли-небудь на бронхіт (коли?), чи були операції (коли і з якого приводу?), чи жила на територіях, забруднених свинцем чи якимись хімічними речовинами (коли, де саме?), чи є алергія на медикаменти або щось інше. Одним словом, безліч питань, окремі з яких видаються як мінімум дивними… Таким чином лікарі економлять собі час і перестраховуються, але це забрало багато нашого часу.
Після заповнення усіх цих форм до нас прийшла приємна коротко стрижена чорна медсестричка. Поміряла зріст, зважила. Щоб поміряти температуру і тиск, використовувала апарат цікавої конструкції, під’єднаний до електромережі. Градусник, звісно, ніхто тут під рукою не тримає. На довгастий циліндр медсестра вдягнула одноразовий наконечник, пара секунд – і температура висвічується на невеличкому екранчику. Далі – манжет тонометра на руку – і на екранчику вже видно тиск і пульс.
Маніпуляції зі шприцами для Марічки закінчилися лише манту. А мені цього разу не пощастило. Знову пили мою кров, і знову, щоб зробити той самий аналіз на СНІД та інше. Довелося також згадати дитинство – мені теж зробили манту, а ще на додачу щеплення, якого мені не вистачало, – від дифтерії і правця. Його роблять кожні десять років, а я якраз була вагітна, коли приходило запрошення на щеплення. Потім якось руки не доходили, та й ноги не несли у поліклініку… Але уникнути не вдалося… «Сировину» для інших аналізів не приносять у баночці з дому, а здають на місці – в одноразовий пластмасовий стаканчик.
Після усіх цих маніпуляцій медсестра провела нас до іншого кабінету, де на кушетку постелила свіжий папір (так роблять у всіх клініках – кожному пацієнту з рулону відмотують чистий папір, а потім його викидають), сказала Марічці роздягнуся до пояса, а мені – до білизни і дала мені паперовий халатик. Через цей самий халатик і слухала мене потім лікарка. Вона послухала наше дихання, позаглядала у рота-носа-вуха, ще раз проглянула анкету, уточнюючи деякі дані, потім сказала пройтися і нахилитися, щоб дістати руками до пальців ніг, – очевидно, перевіряла хребет.
Після цього нас нарешті відпустили (минуло майже три години відтоді, як ми відчинили двері клініки), сказавши прийти через два дні, щоб перевірити манту. Якщо манту велике – тоді роблять рентген. А забрати конверт з результатами огляду можна буде днів через сім, коли будуть готові усі аналізи.
Коли ми повернулися на перевірку манту, нас чекав неприємний сюрприз: виявилося, що треба ще зробити щеплення від сезонного грипу – це вимога міграційної служби. Якби ми подавали документи навесні або влітку – не треба було б цього робити, а взимку ще триває грипозний сезон. Якого дідька робити щеплення у січні, коли немає епідемії, – працівники клініки пояснити не змогли. Більше того, у них уже й вакцини не було! Так що наші медичні митарства ще не скінчилися… Треба знайти вакцину, зробити щеплення, принести довідку, що ми його зробили, у клініку, а потім тільки забрати конверт із результатами… Тоді ще цей конверт разом з іншими довідками-анкетами відправити в міграційну служба і чекати… Чекати…
На цьому можна було б закінчити, але хотілося додати ще декілька слів. Ми вважаємо, що в Україні страшна бюрократія. Не тільки в Україні – скажу я вам. В Америці усе взагалі дуже заплутано. Хочеш влаштуватися на роботу/у школу – потрібен ідентифікаційний номер (social security). Хочеш отримати цей номер – потрібен статус. Хочеш отримати статус – збирай документи і проходь медогляд. Йдеш до лікаря – потрібна страховка (або великі гроші), а для отримання страховки потрібен… правильно! ідентифікаційний номер. Просто замкнене коло якесь! Звичайно, для робочої візи процедура трохи інша, але я говорю про загальний принцип… І якщо у якійсь анкеті буде пропущена якась клітинка чи не поставлена галочка у потрібному місці – ваші документи знову повернуться до вас. У кращому випадку потрібно лише щось дослати, у гіршому – подавати заново і, відповідно, платити заново… Отака вона, країна американської мрії…

субота, 9 січня 2010 р.

Про американський кінотеатр, кіно і не тільки…

Напередодні Нового року зібралися нарешті у кінотеатр, вперше тут, у США. Кінотеатри здебільшого розташовані у торгово-розважальних комплексах, таких собі містечках у місті, де можна і скупитися, і поїсти, і порозважатися на славу.
Сам кінотеатр, який ми відвідали, також величезний – 17 залів. Заходиш, бачиш кілька кас, трохи далі – купа віконечок з поп-корном, картоплею фрі, спрайтами, колами тощо… Дорослий квиток коштує $8, дитячий – 7, на дообідні сеанси у п’ятницю, суботу й неділю – 6. Якщо ви зібралися у зал з технологією 3D або Imax, додайте ще 3 або 4 долари до вартості квитка.
У грудні ми ходили усією сім’єю на новий діснеєвський мультик «Принцеса і жаба». Не буду переказувати сюжет, хто захоче, сам подивиться або уже переглянув. Скажу лише, що, як на мене, переборщили трохи з темними силами. Хто дивиться мультики про принцес? Досить обмежена категорія дітей – дівчатка 3-8 років. То хіба у такі фільми можна вводити чаклунів вуду, які спілкуються з потойбічними силами? Звичайно, у кожній казці є злий персонаж, але ж він має відповідати віку, на який розрахована ця казка. Можливо, я розумію, для чого сценаристи створили такого персонажа – аби охопити більшу аудиторію. Але підлітків, які можуть цікавитися вуду, навряд чи зацікавить історія про принцес і жаб… Одним словом, мені здається, це явний промах творців мультика. Та й взагалі, спроба ввести ще одну принцесу до сонму класичних діснеєвських принцес (Білосніжка, Попелюшка, Жасмин, Спляча Красуня, Русалонька, Бель), виявилася не дуже вдалою. Є ще, правда, Мулан і Покахонтас, але вони також не «дотягують» до решти. Звичайно, давно пора було придумати історію про чорну принцесу (а то що за така принцесяча дискримінація?), але якось не дуже переконливо вона виглядає… Мультик гарний, яскравий, добрий, але аж ніяк не претендує на класику, попри благородні задуми своїх творців. У магазинах за кілька місяців до його виходу з’явилися дитячі сумочки, шапочки, піжами тощо з зображенням принцеси Тіани, але навряд чи цій чорношкірій милій дівчині вдасться перестрибнути Попелюшку чи Жасмин, які красуються на всіх можливих і неможливих дівчачих аксесуарах. Хоча… чорній частині Америки вона, певне, припаде до душі…
Але повернуся на деякий час до кінотеатру. Йдучи в кіно з дитиною, важко, ні, не так: неможливо оминути кіоски з їжею та напоями. Зрештою, це було передбачувано, тому ми купили великий поп-корн і лимонад. У кінотеатрі діє акція: хто купує великий поп-корн чи великий напій, може цього дня ще раз наповнити свій пакет чи стакан. «Гарно!» – скажете ви, але ви собі не уявляєте американських розмірів! Ми купили великий поп-корн, з наміром наповнити пакет ще раз після фільму, але подужати його було дуже непросто, навіть утрьох. Сказати «великий» – нічого не сказати. Я здалася перша, коли повітряної кукурудзи зменшилося десь на третину. Рома з Марічкою виявилися настирнішими і продовжували боротьбу з поп-корном. І хоча героїчними зусиллями до закінчення сеансу кукурудза таки була здолана, бажання ще раз наповнити пакет не виникало.
Основна відмінність американських кінотеатрів від українських – квитки без місць. Де хочеш, там і сідаєш. І добре, коли людей небагато, бо коли збирається натовп, – вибір невеликий… На перегляді мультику зал був заповнений максимум на третину, а то й менше. Так що проблем з місцями не було, хоча ми й прийшли зараніше. Коли ми йшли до свого залу, проходили повз велетенську чергу, що чекала на «Аватара» (це при тому, що фільм Кемерона йде не в одному залі!). Люди приходили аж за годину до початку сеансу! Але це була друга половина дня напередодні Нового року.
Коли ми через тиждень знову завітали до цього ж таки кінотеатру по квиточки на «Аватар», були дуже здивовані. Кінотеатр ще взагалі був порожнім, та й усе розважальне містечко ніби вимерло – не видно було ні людей, ні машин… Ми даремно поспішали, бо на ранковому сеансі було лише десяток глядачів.
Не буду детально зупинятися на фільмі – хто хотів подивитися, уже подивився або незабаром подивиться; хто хотів написати про картину – уже написав. Та й я не є великим знавцем кіно, можу говорити лише про свої суб’єктивні враження.
Це був перший мій перегляд кіно у 3D-залі, але аж ніяк не останній. Враження просто неймовірні! Сніжинки, які хочеться зловити, коридор, що виходить прямо в кінозал, зброя, яка, здається, от-от торкнеться твого носа. Усе видається таким близьким і реальним, ніби відбувається зовсім поруч. Сюжет непримхливий, але світ, створений Кемероном, просто вражає своєю чарівністю. Картинка настільки яскрава й дивовижна, що глибокі занурення у психологію чи філософію видаються зайвими. Остання репліка адресована тим, хто закидає режиссеру відсутність глибини і поверхневість. Та й сюжет насправді класичний: боротьба добра і зла, бажань і обов’язків, а перемагає, звісно, любов. Любов не лише у значенні стосунків осіб протилежної статі, а любов до життя і всього того, що воно нам дарує.
Дві з половиною години пролетіли як мить, а те, що фільм був англійською, абсолютно не відволікало і не заважало. Зрештою, мені здається, його можна дивитися і зовсім без слів… Адже не слова там головне… Не знаю, наскільки вдалим є український і російський дубляж, але в оригіналі голоси ідеально підходять своїм персонажам.
Мабуть, на сьогодні все…