середа, 28 жовтня 2009 р.

Про виховання

Ця інформація дуже шкідлива для дітей, тому Марічці цей шматочок я читати не буду, хоча вона дуже цікавиться тим, що я пишу. А шкідливий він тому, що американський підхід до виховання зовсім не подібний до нашого, я б сказала навіть – протилежний.
У дітей у Сполучених Штатах Америки прав більше, ніж у їхніх батьків… Якщо їм здається, що батько чи матір їх образили словом або – не дай бог! – ділом, то малята беруть слухавку і дзвонять до поліції: «Хеллоу, а моя мама/мій тато…» – далі йде скарга у яскравих фарбах і з найдрібнішими подробицями. Для батьків це не обіцяє нічого доброго. На початку можна обійтися штрафом, але якщо подібне повторюватиметься, то застосовуватимуться серйозніші покарання. Учителі-вихователі також мають бути дуже обережними у своїх діях, бо чудово знають, чим це може для них обернутися.
Приклад із життя вихідців із колишнього СРСР. Повернувшись додому, батько бачить, що дванадцятилітній син курив марихуану з друзями. Зрозуміло, що змовчати він не міг, і прикрикнув, і стусана дав своєму нащадкові.
Нащадок тут же подзвонив у відповідну службу і поскаржився на батька. Одразу приїхала поліція. Правда, полісмен виявився не просто функцією, а мудрою людиною. Побачивши сліди «злочину», тобто шкідливі недопалки, він сказав: «Є у мене наручники для твого тата, але є й для тебе, бо те, чим ти тут займався, також передбачає покарання. Тому є два варіанти: або я вас обох забираю, або ви миритеся і не залучаєте у ваші справи поліцію». Тато з сином вирішили залагодити конфлікт власними силами.
Діти, які приїздять до Америки з інших країн, дуже швидко усвідомлюють, що місцеві звичаї їм вигідні, і активно це використовують. А відвідуючи власну країну, отримують «культурний шок». Про це – наступний приклад.
Щойно прилетівши в Україну з Америки, хлопчик канючить у тата якусь конче йому потрібну річ, яку він побачив у кіоску. Татові не до того: він заклопотаний документами й перевірками. Але що синкові до татових клопотів? Раз прохання й вимагання не діють, хлопчик падає на підлогу і молотить руками-ногами. В Америці така поведінка нікого не дивує, і правильна реакція – не звертати на це уваги: переказиться й заспокоїться. У нас же так не прийнято, тому тато змушений відреагувати, і реакція його зрозуміла – потиличник. Від такої несправедливості малий підходить до найближчого службовця і жаліється на батька. Службовець дивиться на нього важким поглядом і відповідає: «Забирайся швидше звідси, бо за те, що я бачив, додам іще!» Але на цьому історія не закінчується. Після повернення до Штатів хлопчик телефонує в поліцію і доповідає про негідний вчинок свого батька, на це йому відповідають: то було не на нашій території. Малий отримав урок. Тепер, якщо його поведінка відхиляється від ідеалу, батьки пропонують йому поїздку на батьківщину.
Я не прихильник рукоприкладства. Поки сама не народила дитину, не розуміла, як можна не те що вдарити, навіть кричати на цих маленьких янголят? Але ж ці янголята часом дивовижним чином перетворюються на бісенят і можуть довести своїх мамусь ледь не до сказу.
Звісно, у дитині треба плекати і розвивати особистість. Важливо, щоб вона адекватно оцінювала себе. Але ця особистість має розвиватися не за рахунок інших, зокрема батьків. Я вважаю, мають бути якісь рамки. Вседозволеність псує дитину, вона переоцінює свою значимість у цьому світі. Дитя має знати, що бажання є не тільки у неї, а й в інших, що потрібно поважати і рахуватися з оточуючими. Це теорія… На практиці все, звісно, складніше. Але я рада, що вже можу домовитися зі своєю донечкою. Буду чесною, на мої особисті справи відводиться не надто багато часу. Та все ж, коли я пишу оцей щоденник, Марічка з усіх сил старається не заважати мені. Тому сподіваюся, що мою дитину вже не зіпсують американські методи виховання…

Немає коментарів:

Дописати коментар