понеділок, 26 жовтня 2009 р.

Про церкву, мову і дітей

Звикнувши до місцевого часу, тутешніх реалій, ми вирішили навідатися в українську греко-католицьку церкву. Хоч що кажіть, а українська церква за кордоном – це те місце, куди приходять за спілкуванням із близькими за духом, або хоча б мовою, людьми, за відчуттям якоїсь особливої окремості від іншого світу. Українці все одно лишаються українцями, навіть якщо вже давно живуть у Штатах і мають американське громадянство. Їх хвилюють події в Україні, непокоїть політична ситуація, вони активно обговорюють кандидатів у президенти.
Правда, коли усі повиходили з церкви, але ще не розійшлися по домівках, чулася не тільки українська мова, а й англійська, що мене здивувало. Рома каже, що американські українці у другому-третьому поколінні не завжди говорять українською – розуміють, але не говорять… Та й на тих, що говорять, позначилася англійська: звуки не ті, слова наче рубані. Боже мій! Це ж скоро і ми з Марічкою, мабуть, будемо так говорити… Хоча… Он Рома ж читає своїм студентам лекції англійською, але й українська у нього гарна…
Але менше з тим, зараз не про це йдеться. У церкві було чоловік п’ятдесят прихожан. Служба велася українською мовою. Правда, був шматочок і англійською (мабуть, для тих-таки українців у другому-третьому поколінні). У греко-католицькій церкві стоять зручні лави, хоча є моменти, коли обов’язково потрібно стояти. Марічка дуже уважно все слухала десь до середини, особливо їй сподобалася проповідь. Але, зрозуміло, мало яка дитина може спокійно сидітистояти півтори години. І цей момент також передбачено: є окрема дитяча кімната з книжками, іграшками, пазлами. Через скло батьки можуть бачити службу.
Панотець попередив, що для тих, хто хоче цілувати ікону, поруч стоять дезінфікуючі засоби. Знезараження – обов’язкова процедура, покликана призупинити поширення різноманітних грипів.
Після служби священик намагався приділити увагу кожному, усіх запрошував на каву з печивом. Ми цього разу не потрапили на гостину, бо до нас самих мали приїхати гості – сім’я з двома дітьми. І я, і доня неодноразово чули розповіді про Данилка і Остапа, хлопчики, та й їхні батьки, також давно хотіли познайомитися з Марічкою. Думали, що зустрінемося у церкві, але вони приїхали раніше і поїхали до православної церкви (так, виявилося, є в Балтіморі і така). Але дітям вона не дуже подобається: там, як сказав Данилко, майже немає іграшок. Ця сім’я відвідує часом ще й найближчу до них протестантську церкву, то кажуть, що там взагалі ідеальні умови для дітей: велика кімната, де малятам є чим себе зайняти. А для батьків – велетенський екран, який демонструє службу.
Передбачаю, що в цьому місці дехто може обуритися: церква і не мала б забезпечувати розваг, бо у неї інше призначення. Я готова погодитися, але як бути батькам із малими дітьми, які хочуть отримати свою порцію їжі для душі, при цьому не нервуючи, не смикаючи дитину і одночасно долучаючи її до вічних цінностей? Мені здається, церква має йти на компроміси з часом, щоб не втрачати прихожан.
Щось мене потягло на глобальні питання, вирішення яких аж ніяк не в моїх силах… Обіцяю, наступні опуси будуть легші. Наприклад, про виховання дітей в Америці. Тема неоднозначна, бо підхід кардинально відрізняється від нашого. Але про це – наступного разу.

Немає коментарів:

Дописати коментар