четвер, 24 грудня 2009 р.

Сніг – радість чи стихійне лихо?

Миколай зробив подарунок на славу – усю ніч, день і ще одну ніч падав сніг. Звичайно, для деяких штатів сніг не дивина (як наприклад Міннесота, Вашингтон), а в деяких взагалі цілий рік літо (Флорида, Каліфорнія). Але в середніх широтах, де знаходиться Меріленд, сніг не такий і частий гість, а якщо й буває, то невеличкий і за день-два тане. Та не так сталося цього разу. Кажуть, таких заметів тут не було шістдесят років. Снігова ковдра вкрила землю десь на півметра.


Машини скидалися на снігові горбочки. Переважно усі сиділи по хатах, і тільки деякі дітлахи з’їжджали з гірок на санчатах, і ми з дикими криками качалися по снігу і гралися в сніжки.
Коли сніг припинився, люди повисипали з будинків, як мурашки з мурашника, і взялися відкидати сніг. Кожен розчищав доріжку до дому і тротуар біля свого будинку. Таким чином виходить, що весь тротуар розчищений.
Траси і головні вулиці розчищають одразу, по них їздити не проблема, а от бічні маленькі вузенькі вулички так і лишаються засніженими. Правда, проїздила машина і посипала дорогу сіллю, але особливого результату це не дало. Сміливці на джипах їздили і в снігопад, чи, може, вони керувалися не сміливістю, а голодом? Дуже неприємно бути зачиненим у власному будинку, без запасу продуктів і можливості вибратися на закупи… На щастя, нам це не загрожувало. Кілька разів ми виходили побавитися на снігу, а нові й нові пухнасті білі комочки тут же притрушували наші сліди. Решту часу ми спостерігали за польотом сніжинок крізь скляні двері. Що може бути краще – сидіти у теплій кімнаті, пити гарячий чай і дивитися, як народжуються сніжинки, як мандрують від неба на землю, як влягаються нарешті, створюючи дивовижні візерунки.
Коли ми ліпили снігову бабу, на подвір’я вийшла сусідка. Здригаючись від холоду, сказала, що вискочила спеціально, щоб сфотографувати нас зі сніговиками: «Ні, це не для мене. Мені подобається сидіти вдома і дивитися на зиму, а ви, я бачу, отримуєте від снігу задоволення».
У процесі отримання задоволення ми перетовкли сніг у внутрішньому дворику і перед будинком з боку вулиці. То не виглядало б дивним, якби усі сусідські подвір’я не були білосніжно недоторканими. Хіба десь пташка чи якийсь звір лишили кілька слідів. До речі, про звірів. Після того, як нарешті припинився сніг, і ми ще не стоптали його вздовж і впоперек, наше подвір’я могло бути ілюстрацією до віршика:
«Уранці біля хати – малесенькі сліди.
Зайчаточко вухате приходило сюди.
Стояло біля хати, ступило на поріг,
Хотіло нам сказати, що випав перший сніг».
От тільки ми не впевнені, чи то було зайчаточко, чи якийсь єнот чи опосум. Рядочок слідів тягнувся від сітки, що розмежовує подвір’я, потім зникав під снігом, а через пару метрів знову виринав поблизу сітки. Очевидно, якесь звірятко шукало собі щось попоїсти… А білки у таку погоду носа не потикають зі своїх теплих домівок, вони вилазять шукати заховані чи загублені жолуді, коли пригріває сонечко, і стовпчик термометра показує хоч пару градусів тепла.
Справжній стрес від таких погодних умов отримав і наш кіт. Коли він черговий раз збирався вийти надвір, його охопив шок! Очі зробилися величезними, вуса смикалися – і він зі швидкістю світла дременув від дверей. Бідолаха сподівався, що це швидко мине. Але щоразу, як він підходив до дверей, усе повторювалося: нажахані очі, нервове смикання лапи, і кіт не піддавався на вмовляння вийти хоч на хвилинку. Потім сідав перед скляними дверима і великими очима дивився на змінений світ. Лише коли розчистили доріжку перед будинком, кіт наважився. З третьої спроби. Видно, йому дуже треба було, раз він таки переміг себе і вийшов.
Але поки що з моєї оповіді не дуже зрозуміло, чому ж сніг – стихійне лихо. Тому що через снігопади зачиняють школи і університети, багато компаній також не працює. Цього разу можна сказати, пощастило, бо сніг був на вихідних, і до понеділка основні дороги були розчищені, тільки на бічних вуличках лишалися накатані ковзанки. Але і в понеділок частина університетів усе ж була зачинена, а школи – цілих три дні, аж до самих канікул. Воно то й непогано, що канікули вийшли довші, але якраз у ці дні мали відбуватися передріздвяні заходи.
У понеділок треба було рятувати поштаря, машина якого застрягла у кучугурах. Також у понеділок ми вибралися на пошту, щоб встигнути відправити новорічні вітання в Україну, бо у суботу, через снігопад, не могли цього зробити. І у той таки понеділок вирішили, що не будемо нікуди виїздити, доки не зійде сніг, дуже вже слизька дорога. Краще пограємося у сніжки. А як витовчемо весь свій сніг, підемо до сусідів. :)

суботу, 19 грудня 2009 р.

Шопінг перед Різдвом

На прохання читачів пишу про особливості передріздвяного шопінгу у США. Підготовка до Різдва починається одразу ж після Дня подяки (останній четвер листопада), хоча перші ялинки і новорічні прикраси з’являються у магазинах задовго до грудня. Наступного ж дня більшість магазинів пропонує безпрецедентну акцію – ціни на частину товарів значно знижуються (часом вчетверо, а то й більше), але лише на кілька годин, потім ціни повертаються до звичної мітки, або лишається знижка, але вже набагато менша. Цей день називають «Чорною п’ятницею». Мисливців за дешевою рибкою чекають шалені натовпи (розповідають, що не раз людей просто затоптували) і довжелезні черги. Не встиг оплатити покупки до визначеного часу – плати повну вартість або відмовляйся. Такий собі екстрим… Син нашої знайомої якось потрапив у Чорну п’ятницю на відкриття одного з магазинів: накупив цілу купу речей за ну дуже низькими цінами, а повернувшись додому і роздивившись усе гарненько, виявив, що більшість із того всього йому абсолютно не потрібна. В результаті пішов здавати усе назад. Висновок: коли дивишся лише на ціни і хапаєш лише тому, що хочеш встигнути поперед інших, можна нахапати мішки різного непотребу і головний біль: куди ж це все подіти?
Але не варто засмучуватися, якщо Чорна п’ятниця пройшла повз вас. Напередодні Різдва багато магазинів влаштовують різноманітні акції. Наприклад, купуєш пару взуття, а другу – за півціни. Або: два гольфи чи футболки за ціною однієї; дві піжами за половину ціни однієї тощо.
Варто сказати, що відділи одягу в магазинах з демократичними цінами (такі, як Burlington, K-Mart, Walmart, Ross, Marshall’s) мають знижки не тільки перед Різдвом, але й протягом року. Хоча, безсумнівно, у значно менших масштабах. Завжди є пару рядів одягу зі знижками (sale) і розпродажем (clearance). Це, як правило, залишки. Там може бути всього тільки один-два розміри певної моделі, але, регулярно навідуючись у ці магазини, можна знайти щось цікаве для себе. Так, наприклад, у Burlington я не раз бачила плаття і костюми Calvin Klein за $30-35, можна також відшукати одяг чи взуття Tommy Hilfiger. Я згадую лише імена дизайнерів, які відомі й українським шопоголікам. Можна знайти недорогу брендову сумку (досі жалію за тією, з м’якої червоної шкіри, яку бачила, коли вперше була у Marshall’s), хоча поруч висять і її шкіряні подружки із захмарними цінами. Одним словом, якщо періодично навідуватися у магазини, можна поповнювати свій гардероб і при цьому не дуже переживати за товщину гаманця.
Пройшовшись різдвяними магазинами, можна забезпечити себе і свою сім’ю обновками на рік наперед. А одразу після Різдва, вже 25 грудня, падають ціни на усіляку різдвяно-новорічну символіку, бо тут мало хто святкує Новий рік, і ялинки виносять уже 25 грудня… Зате слов’яни можуть втішитися і придбати своїм близьким і друзям гарні подарунки до Нового року і православного Різдва. Так, мої свекри позаминулого року у кінці грудня придбали велику штучну ялинку за 15% від її оригінальної вартості, і ця пишна зелена красуня стоїть зараз у вітальні і підморгує своїми різнокольоровими вогниками. Тож сезон свят (holiday season) – гарний час для вдалого шопінгу.

середу, 16 грудня 2009 р.

Зимова казка

Зима поки що не балувала нас снігом, але вже відчувається наближення Різдва: перед будинками стоять святкові ялинки, самі будинки і дерева біля них прикрашені гірляндами, і увечері, коли вся ця краса світиться, здається, що ти потрапив у казкову країну. Але справді казкові дива чекали на нас у дендропарку Longwood gardens. Вже під’їжджаючи, ми бачили дивовижні дерева, обплетені різнокольоровими гірляндами: сині, зелені, червоні, жовті ялинки, жовто-білі розлогі верби, багатобарвні кущі, схожі на павичеві хвости.

У самому парку також усе світилося розмаїттям кольорів. Ми спеціально приїхали ввечері, щоб побачити дивовижну гру вогнів і вогників різних форм і розмірів.
Одразу біля входу чулася різдвяна музика – то відкритий театр запрошував на шоу фонтанів. Композиції змінювали одна одну, а фонтани «танцювали» – струмені води то піднімалися вгору, то падали вниз, то стрибали в різні боки. Причому кожен рівень фонтанів і фонтанчиків рухався у своєму власному ритмі: одні плавно і повільно, інші – різко й швидко. Змінювалися кольори, якими підсвічували водяні потоки – ось вони переливаються усіма веселковими барвами, ось граються двома-трьома кольорами, а ось уже домінує чистий білий, який виглядає просто по-королівськи, адже увібрав у себе усі інші відтінки. Звичайно, фонтани танцювали під Jingle bells, Let It Snow, Марічка також впізнала пісеньки, які вони вчать у школі, Ромі вчувалися мотиви відомих щедрівок… Одним словом, святкові зимові мелодії на будь-який смак і дивовижне шоу фонтанів!

Прогулюючись парковими доріжками і милуючись мерехтливими деревами і скульптурами, зокрема, традиційних оленів Санта-Клауса, ми дійшли до консерваторії, де на відвідувачів чекала оновлена різдвяна експозиція. Восени тон задавали хризантеми, тепер – пуансетії. Якщо хто не знає, то це дуже цікаві рослини: внизу листя зелене, а зверху – кольорове, серед верхніх листочків містяться дрібненькі квіточки. Зелений і червоний – традиційні кольори зимових свят, тому пуансетії виглядали дуже доречно зі своїми яскраво-червоними, рожевими, оранжевими верхівками.

Було також багато дрібненьких білих, червоних, жовтих квіточок, пихаті лілії, кущики калини з яскравими ягідками, ну і, звичайно, королева зимових свят – ялинка. І на вулиці, і у кожному залі консерваторії було по декілька лісових красунь. Але найдивовижніше те, що усі вони були прикрашені по-різному! Ми не бачили двох однакових ялинок, кожна була єдина і неповторна! В одній залі нас вразила чудернацька ялинка з капусти. Не з тієї, що кладе голівки, а якоїсь декоративної, рослинки-суцвіття були майже пласкі. І з цих суцвіть склали велетенське дерево. В іншій залі різдвяне дерево було схоже на кактус.

Ще одна цікавинка – ялинка з посрібленими гілками, на яких присіли відпочити метелики – сотні, а може, й тисячі синьокрилих комах з літа прилетіли на зимове свято.

Потішили ялинки, прикрашені саморобними дитячими іграшками. На одному деревці були виліплені звірята, на іншому – химерні янголята. І таким теплом віяло від цих непропорційних, але з душею зроблених прикрас!

Одна з найбільших ялинок у Longwood gardens вражала не тільки розмірами, а й прикрасами: придивившись до букетів з яскраво-червоних квітів, ми виявили, що то зовсім не букети, а вазони! Так, горщики з квітами якимось чудернацьким чином кріпилися до гілок.
Ще раз подивившись виставу фонтанів (музика і танці щоразу різні – цікаво, з якою періодичністю вони повторюються?), захоплені і переповнені враженнями ми рушили до виходу. Прощаючись із різдвяним парком, міркували над тим, яка фантастична праця вкладена в цю землю. Поки відвідувачі милуються різдвяною експозицією, невтомні працівники, напевне, вже готуються до наступної, яка проходитиме під знаком орхідей. І ми обов’язково приїдемо відвідати ці горді квіти, які так щедро дарують свій неповторний аромат. До, зустрічі, Longwood gardens!

неділю, 6 грудня 2009 р.

Підводне царство

Щороку в один із грудневих вікендів Балтіморський акваріум робить своїм відвідувачам передріздвяний подарунок – вхідний квиток коштує лише $1 (звичайна ціна – $25). Ми не могли не скористатися такою щедрою пропозицією. Зрозуміло, що таких розумних, як ми, було немало, але могло б бути значно більше, якби була краща погода. А погода нагадала про те, що все ж таки вже зима: було холодно, а небо то сипало снігом, то плакало дощем.
Вистоявши чергу за квиточками і дочекавшись свого часу (на квитках позначали час, щоб не заходили усі одразу), ми зайшли у підводне царство. Треба сказати, що акваріум у Балтіморі дуже великий і вважається найкращим у США. Це дві величезні будівлі, з’єднані переходом, у самому центрі міста.
Спочатку нас зустріли різноманітні скати та акули. Скати плавали-літали у величезному басейні, демонструючи глядачам свої граційні гнучкі тіла. На акул ми спочатку подивилися здалеку, а потім мали можливість спостерігати за ними зблизька. У мультиках їх зображують дуже правдиво, скажу я вам: тупуватий погляд маленьких очиць, весь час відкрита паща з маленькими гострими зубками. І хоч у закритому акваріумі плавали не дуже великі акули, найбільші – зростом з людину, зустрічатися з ними у морі не хотілося б… Проходячи до наступної експозиції, ми дивилися на силуети різних акул, зображених у повний зріст на стінах. Були серед них і невеличкі, але деякі вражали своїми розмірами, зокрема тигрова і полярна акула. Остання може важити 1-2,5 тони і сягати 6-8 метрів довжиною – от уже з ким би не хотілося знайомитися особисто. Прочитавши інформацію на яскравих щитах, що траплялися то тут, то там між акваріумами, ми дізналися, що зуб доісторичної акули був довжиною з руку дорослої людини, а також те, що ці великі риби не заводять потомство, доки їм не виповниться двадцять років. А проглянувши міні-фільм, побачили, як акул годують: у кожної своя дієта, плюс у рибу їм підкладають вітаміни.
Але досить про акул… На жаль, не зможу перерахувати усіх тих риб, що ми бачили, бо їх дуже багато, а окрім того, англійські риб’ячі «імена» непросто перекласти чи навіть і запам’ятати…

Впала в око рибка-«модниця» (назви я не запам’ятала): вона мала «одежинку» зі смужками, горошком і розпливчастими плямками водночас. Запам’яталася довгорога риба-корова (це дослівний переклад, бо риби такої я не знайшла…). Вона мала дуже незвичну форму. Якщо більшість риб ніби приплюснуті з боків, ця більше схожа на трикутник. Плоске пузце і бочки, які сходяться гіркою. При цьому вибалушені, ніби здивовані, очиці і губки бантиком.

Бачили ми також родича Немо, тобто яскраву смугасту рибу-клоуна.

Бачили й актинії, чи морські анемони, схожі на дивовижні квіти. Але їх краса оманлива: пелюстки-щупальця прикривають кровожерливий рот, який хапає дрібних підводних тварин.
На шоу дельфінів ми не потрапили, бо у доларовий день ці благородні ссавці відпочивають, але бачили, як вони розминалися у великому і глибокому басейні. Їхні родичі, що працюють в українських дельфінаріях, позаздрили б, бо їхні «басейни» здаються просто калюжами…
Цікаво було побачити, як ростуть корали – такий собі риф місцевого масштабу. На них можна було подивитися згори, а панорама на стінах малювала море, хмари, музика нагадувала шум хвиль – здавалося, не вистачає тільки шезлонгів, щоб зануритися у повний релакс. Потім ми спустилися нижче і дивилися на корали збоку, спостерігали, як поміж ними пропливають рибки…
Ще врізалися у пам’ять медузи. Не думала, що вони можуть здивувати… Але вони такі різні! Яскраво-оранжеві з тонкими довгими нитками-хвостами, перевернуті догори ногами зі щупальцями різних кольорів, білосніжні, як сніжинки, плямисті…

Але найбільше нас вразили невеличкі медузки, по щупальцях яких пробігали мерехтливі вогники. Інакше їх просто не можна описати. Найбільше це схоже на ялинкові гірлянди з різнокольоровими вогниками. Про медуз ми також дізналися чимало цікавого: вони з’явилися задовго до акул і динозаврів, а живуть не тiльки у морях, але й у рiчках. Їхні популяції постійно збільшуються, тому що людина весь час виловлює риб і черепах, які харчуються цими желеподібними істотами. До речі, про черепах. Надивилися і на довгоносих, і на пласконосих, і на білих, і на плямистих. Мали змогу також познайомитися з різними жабами: великими й маленькими, смугастими і плямистими, яскравими і тьмяними.ц
Перед тим, як завершити цей опус, хочу сказати, що музика, у кожному залі інша, дивовижним чином відповідала настроєві експозиції, не дратувала, а доповнювала загальне враження. І здебільшого в експозиції були не просто підводні жителі, а й «берег» з рослинами, каменями, водоспадами.
Звісно, не можна було покинути таке цікаве місце без сувеніра на згадку, тим паче що магазин пропонував продукцію на будь-який смак. Але ми пройшлися по ньому швидше як по музею – милувалися плюшевими мешканцями морів і океанів – морськими котиками, тюленями, різноманітними рибами, дельфінами, акулами. Звірі-риби тут такі само гарні і якісно зроблені, як і ті, що ми вже бачили у Вашингтонському зоопарку. Але й недешеві… Придбавши яйце, з якого у воді має вилупитися пінгвін, ми покинули підводних і надводних мешканців, щоб, пробігши під дощем, сісти в авто і вирушити додому…

четвер, 3 грудня 2009 р.

Kindergarten

Американська система дошкільної та шкільної освіти дещо відрізняється від нашої. Так, до чотирьох років не передбачено ніяких садочків. А з чотирьох можна віддати малят у prekindergarten. Відвідування kindergarten є обов’язковим для п’ятирічок. Бо це вже навіть не стільки садочок, скільки нульовий клас школи. У prekindergarten дітки перебувають з 8-9.00 (залежно від школи) до 11-12. У kindergarten – довше: до 14.00-15.00.
Не буду зупинятися на prekindergarten, оскільки не знаю, чим там дітлахи займаються, але можу сказати одне: навіть ці малята дуже самостійні. Тут батьки здебільшого не заводять дітей у клас, а лише висаджують з машини, і малята самі чимчикують у кафетерій, а потім – у групу.
У школі є кілька входів-виходів: основний, до кафетерію, у внутрішній дворик і кілька бічних, які відкривають після закінчення занять. Біля цих виходів збираються батьки і чекають, поки вчителі виведуть дітей. До дванадцяти років дітлахів обов’язково мають супроводжувати дорослі або старші брати-сестри. Вчителі «віддають» малят тільки «правильним» родичам – тим, хто вказаний у особистій картці дитини, іншим дорослим дитя не віддадуть.
Спілкування вчителя з батьками переважно відбувається заочно – дитині у папку кладуть листи, брошури тощо. Це зумовлено тим, що більшість батьків навіть не заходить до класу: випускають і зустрічають дитину біля машини. Але ті, хто живе близько від школи, ходять пішки. Їм допомагає регулювальник, який стоїть на перехресті вранці, коли діти йдуть до школи, і після закінчення занять. Коли школярі підходять до перехрестя, ця привітна жіночка зупиняє рух, і водії терпляче чекають, поки дітлахи перейдуть дорогу.
Спробую розказати про kindergarten, часом порівнюючи з українським садочком. Марічка в Україні ходила у старшу групу і у США відвідує «нульовий клас», бо на 1 вересня їй не було шести років, та й перед тим, як іти до школи, треба підтягнути англійську. В американській школі немає роздягальні з шафками, як у наших садочках, немає також і спальні, бо дітки тут не сплять. Одяг і рюкзаки дітлахи вішають на гачечки біля вхідних дверей. Так, усі ходять з рюкзаками, навіть малюки з prekindergarten, і виглядають при цьому дуже діловими і самостійними.
У попередній оповідці про садочок я вже говорила про форму, але зараз трохи повторюся. Молодша школа, тобто садочок і перші два класи, носить жовті футболки, третій-шостий клас – блакитні, а старші школярі – білі і сині. До футболок, як правило, вдягають джинси або штани кольору хакі, дівчатка можуть чергувати штани з джинсовими спідничками чи сарафанчиками. Якщо говорити про взуття, то переважна більшість ходить у кросівках.
Ранок починається з присяги прапору і вітальних пісеньок. У садочку діти дуже багато малюють-розмальовують. Усі свої надбання – мальовані, клеєні, писані – приносять додому. Також вони вчаться читати, рахувати. Першого грудня майстрували календар на місяць – у спеціальні кишеньки запихали цифри, а потім по порядку називали числа. Марічка назвала усі числа без підказок і помилок, за що отримала заохочувальний приз – невеличку м’яку ляльку. Відверто кажучи, не розумію, чому це завдання виявилося таким тяжким для носіїв мови…
Окрім занять у групі, двічі на тиждень у малят музика, похід до бібліотеки, по разу вони відвідують спортзал і комп’ютерну лабораторію. Якщо з музикою усе зрозуміло – там дітлашня співає, то на інших заняттях зупинюся трохи детальніше.
Що роблять у бібліотеці? Правильно, читають. Тільки не діти, а дітям. Пізнавальні історії до Дня подяки, про Різдво, старовинні міста, сузір’я тощо. Перед Днем подяки малятам також показували мультик про Покахонтас, у якому до індіанців завітали європейці. Також у бібліотеці малюки виготовляли свої власні книжки: малювали ілюстрації і власноруч їх підписували. До обкладинки книжок приклеїли фотокартки авторів. Поки що ці творіння дитячого мистецтва лишилися у класі, але пізніше їх мають подарувати батькам.
Вперше відвідавши спортзал, Марічка була вражена його розмірами, бо ж у черкаському садочку у них теж була фізкультура, але у невеличкій залі. А у Woodhome school це великий шкільний спортивний зал. Вправи виконуються в ігровій формі – то діти самі витягують завдання на яскравих картках, то повторюють за вчителькою, то їм влаштовують урок баскетболу. Під кінець заняття – веселі естафети з повітряними кульками чи пінопластовими палицями. На пам’ять про відвідини спортзалу на руці лишається штампик – першого разу у формі м’яча, вдруге – листочка.
Комп’ютерна лабораторія також вразила Марічку, адже у попередньому садочку такого не було. У кожної дитини – окремий комп’ютер. Щоб не заважати іншим, вони приносять із собою навушники. Комп’ютерне навчання також проходить в ігровій формі. Ігри спрямовані на те, щоб малюки оволоділи мишкою, запам’ятали форми, кольори, абетку. Як сказала доця, одночасно і втіха, і навчання. Куратор комп’ютерного класу передала нам папірець з сайтами, якими вони користуються, щоб можна було закріпити вивчене вдома. Нам усім сподобалася гра з абеткою. Вибираєш букву, дитячий голос каже, як вона називається і як читається. Потім знову натискаєш на цю літеру, і з’являються міні-мультики з кумедними звірятками чи предметами, назви яких починаються на цю букву, – усе озвучується. Далі – гра. Це може бути пошук пар серед закритих карток, перетягування букв на човник чи «викидання» зайвої літери тощо. До кожної літери – інша гра. Насамкінець – пісенька. Наприклад, на «Т» її співають веселі черепашки (turtles), на «Z» – чудернацькі зигзаг-хлопчик і зигзаг-дівчинка, на «D» – лялька (doll) і т. д.
Якщо комусь здалося, що життя американських дошкільнят дуже легке, мушу розчарувати. У садочку вони майже не граються, а якщо й граються, то недовго – playtime (час для ігор) триває пігодини – годину, а бувають і дні без ігор. На вулиці діти також майже не гуляють. Ладно зараз, коли сиро й холодно, але ще тиждень тому була гарна погода, а вони все одно сиділи у класі. Окрім того, їм дають домашні завдання. У деяких школах невеличкі завдання дають щодня, у нашій – на тиждень, але це чималий зшиток листків із вправами. Є прості – порахувати кількість предметів і записати цифрами, замалювати трикутники червоним, кола – зеленим, квадрати – синім тощо. Але є й складніші. Поруч з малюнком написати, хто чи що зображено, вставити пропущені у слові букви. Звісно, якби це було українською, було б просто, а англійською Марічці поки що складнувато… Зате яке щастя випромінює дитяче личко, коли ставлять оцінки! На першій же домашній роботі на кожній сторінці були усміхнені мордочки, наклейки з написами на зразок «супер!», «чудово!», «неперевершено!». А в кінці – на цілу сторінку – вихователька написала послання: про те, які вони раді, що Марічка тепер з ними, про те, яка вона розумна, яка молодчинка і як вони її усім класом люблять. Чесно кажучи, мене це послання розчулило до сліз.
Оцінюються не тільки домашні роботи, а й завдання, зроблені у класі. На кожному листочку ставлять оцінку, клеять чи малюють мордочку. Окрім того, обидві виховательки постійно підхвалюють малюків, заохочують до подальших звершень. Раз уже зайшла мова про заохочення, згадаю ще й «диплом» за гарне відвідування, який принесла Марічка. Диплом яскравий, з золотою печаткою, іменем учня і вчительки – все як має бути.
Ну, і на завершення кілька слів про їжу. Школа пропонує безкоштовні сніданки, але Марічка снідає вдома. Десь близько десятої в класі влаштовують перерву на перекусничок. Їдять те, що принесли з дому, плюс вихователі роздають печиво чи кукурудзяно-морквяні палички. Близько дванадцятої – ланч ($2,25 на день). Спочатку у кафетерій іде prekindergarten і kindergarten, потім – молодша школа, а вже після них – старші класи. Діти беруть спеціальні підноси з заглибленнями під тарілки, стаканчики тощо. Кожній дитині присвоюється номер, вона називає його кухарці, і та вводить його у спеціальний апарат на зразок касового – і з рахунку знімаються гроші. Щодня пропонується кілька страв на вибір, і діти можуть обирати, що їм до смаку. Наприклад, обсмажені шматочки курки і креветок чи сандвіч з желе та арахісовим маслом; плюс дві страви з трьох: броколі, морква, консервовані персики; плюс какао, фруктове молоко чи сік у пляшечці (200 мл). Або таке: лазанья з овочами чи сир-гриль (за Маріччиними словами – це просто бутерброд із сиром); зелений горошок, картопляне пюре чи суміш овочів. Сандвіч із желе й арахісовим маслом пропонують досить часто – двічі чи навіть тричі на тиждень. Марічка його спробувала у перший же день (мала таке завдання від дідуся) і більше не бере – не сподобалося. Добре ще, що плями від того масла відіпралися з футболки та штанів… П’ятниця – день піци, можна вибрати ту, яка тобі смакує, але в той же час обов’язково є якась альтернатива. Марічці прийшлись до смаку шматочки дині, яблуко з корицею, фруктове молоко. А от щодо усіляких там бургерів… Не найкраща їжа, але ж треба щось перехопити перед тим, як прийдеш додому. Та й дитина намагається вибирати те, що більш схоже на нашу звичну їжу.
Отакий він, американський садочок…

неділю, 29 листопада 2009 р.

День подяки

В останній четвер листопада у США традиційно святкують День подяки. Колись перші поселенці дякували Богові за те, що допоміг їм вижити на Новій Землі, й індіанцям, які навчили вирощувати місцеві культури. Саме тому у цей день американці їдять традиційні індіанські страви: запечену індичку, гарбузовий пиріг, страви з солодкої картоплі (батата).
День подяки вважається одним із головних американських свят, тому до нього активно готуються. Зокрема у школах. Як тільки минув Хелловін, діти на заняттях стали малювати-замальовувати-клеїти індичок у різних варіантах. А ще – пілігримів та індіанців. У результаті на стіні у вітальні поселилися три індички, індіанка і пілігримка. Розучували малюки також пісеньки і віршики. Напередодні свята Маріччина група, переодягнувшись у пілігримів та індіанців, виступала на «шкільному телебаченні». Так, у школі є маленька студія, звідки «передачі» транслюються по усіх класах. І хоч виступ був короткий, малята були задоволені собою і тим, що батьки могли бачити їх по телевізору, сидячи у класі. Усі дівчатка були індіанками, а хлопці – пілігримами. Основні деталі костюма – пов’язка з пір’їною у дівчат і капелюх із пряжкою – у хлопців. Ці пов’язки і капелюхи вони самі майстрували на заняттях і потім забрали додому на пам’ять.
День подяки – вихідний, тому нарешті зібралися разом усі: і Рома, і його батьки, і я з Марічкою. Окрасою святкового столу була, звичайно ж, індичка.

До неї обов’язково подається соус із журавлини. Так-так, усе точнісінько так само, як ми вчили у школі на уроках англійської: turkey (індичка), cranberry sauce (журавлиновий соус), pumpkin pie (гарбузовий пиріг). Правда, гарбузового пирога у нас не було, зате спробували іншу традиційну страву – запіканку з солодкої картоплі. На смак нагадує запечений гарбуз, і дуже солодка.
Хтось може сказати, що нема чого святкувати чужі свята… Але, як на мене, День подяки – дуже гарна традиція. Ніколи не зайве подякувати за те, що ти маєш. Та й, окрім того, раз ми зараз тут живемо, то також маємо подякувати за цю землю.
До нас приїхали гості, і, окрім страв, це застілля мало чим відрізнялося від інших – у гарному товаристві, з цікавими розмовами… Але хотілося все ж, щоб зміст дня відповідав його назві, тому ввечері ми започаткували нову сімейну традицію – кожен написав три речі, за які він дякує цього року. Прочитавши і відгадавши, хто що написав, ми поклали усі записочки у конвертик – до наступного року…
Зрештою, свій День подяки можна започаткувати і в Україні, якщо не на державному рівні, то на сімейному, адже кожному з нас є за що подякувати…

понеділок, 16 листопада 2009 р.

Сади Дюпона

Погода знову нас порадувала: після тижня холоду та дощів подарувала теплу днину, чим ми й скористалися, щоб поїхати у Пенсильванію, відвідати дивовижний дендропарк Longwood gardens. Цей парк носить ім’я П’єра Дюпона, свого засновника. Точніше, спочатку рятівника. П’єр Дюпон викупив землю з багатою колекцією рослин, у прямому розумінні слова рятуючи дерева від загибелі, бо їх мали зрубати. Це сталося трохи більше століття тому. Зараз «Сади Дюпона» – це величезний парковий комплекс.
Близько двох годин дороги – і наше око милують композиції з жовтих хризантем, що розміщені з обох боків від входу до «Садів…». Хризантеми – одна з фішок осіннього сезону у цьому парку. Експозиції змінюються п’ять разів на рік. Ми потрапили на «Кольори осені», з кінця листопада до початку січня парк зануриться в атмосферу Різдва, потім настане час панування орхідей (до кінця березня), квітень – травень – пора цвітіння, літо – свято фонтанів.
Малюкам до чотирьох років вхід безкоштовний, для дітей з п’яти до вісімнадцяти і студентів квиток коштує $6, для тих, кому за 62, – $14, для дорослих – $16. Передбачені сімейні абонементи на рік ($100), які включають у себе також два додаткові квитки. Разом із квитками усім видають карту парку. Дітям – особливу карту. Окрім того, що вона яскравіша, до певних об’єктів додаються загадки чи завдання. Наприклад, в італійському водному саду потрібно було порахувати фігурки жаб. Але спробую розказувати про все по порядку…
Щойно ми увійшли на територію парку, перед нашими очима постав сад скульптур – дерева, пострижені під тварин, птахів, вежі, палаци або різні геометричні фігури. За цими фігурками зручно ховатися, що і робили малята.


Прямуючи до наступного об’єкта, позначеного на карті, ми час від часу зупинялися помилуватися-сфотографуватися то на містку через річечку, то біля дерева з яскраво-червоним листям, то під незвичайною ялиною з жовтою хвоєю. Так ми йшли, аж поки не дійшли до цікавого острівця з деревами-квітами-камінням і трьома поїздами, які їздили на різних рівнях крізь дерев’яні тунелі і по залізних мостах. Спостерігати за залізницею було цікаво і дітям, і дорослим. А поруч можна було також придбати паротяг із кількома вагонами.
Далі був лабіринтик для дітей, де вони могли трохи побігати, посидіти на маленьких дерев’яних кріселках чи на троні королеви бджіл, прочитати цікаві факти про комах-запилювачів. Тоді, оминувши головний сад фонтанів, який не працює восени, (так само, як «водяне око» та інші водяні споруди на вулиці), ми підійшли до консерваторії. Чому одна з найцікавіших споруд парку називається «консерваторією», ми зрозуміли не одразу. Але я не буду тримати це знання в таємниці. Колись у цій будівлі і справді були музичні зали, спогадом про які лишився орган. П’єр Дюпон перетворив консерваторію на неймовірної краси зимовий сад. У Longwood gardens варто приїхати вже тільки заради цього саду! Передати словами цю неймовірну красу просто неможливо! Тому скупі слова я буду підкріплювати зображеннями, зрештою, теж скупими, у порівнянні зі справжньою силою природи. Я навіть уявити собі не могла, що існує стільки видів хризантем – розміром з голову шестирічної дитини і з нігтик, круглі пишні і зі звисаючими пелюстками, ніби маленький феєрверк, кучеряві і з пелюстками-стирчачками…

Після такого розмаїття хризантем мене навіть не дуже вразив сад орхідей, хоча я люблю ці горді квіти. Ми проходили тропічний сад і середземноморський, дім цитрусових, пальмовий, фруктовий, банановий, трояндовий. У банановому домі роздивилися нарешті, як ростуть банани. Таки не на пальмах, але й називати травою ці товстелезні зелені гіганти язик не повертається.

Для мене було відкриттям і те, як росте ананас. Плід сидить на розеточці і закінчується такою ж маленькою розеточкою-чубчиком.

Щоб у зимовому саду не нудилися діти, яких спогляданням природи надовго не зацікавиш, для них придумана забава – «полювання на печатки». Столики зі штампами різних тварин і птахів розставлені у деяких залах-«садах», тож у малят є стимул обійти усю консерваторію разом із батьками і зібрати колекцію зі штампів у своїй карті (там для печаток спеціально є вільні квадратики).
Після обходу усіх цих «садів» і «домів» на нас чекала оранжерея і дитячий сад. В оранжереї з’явилося відчуття, що це і є рай. Принаймні так мені сказала моя уява. Квіткові композиції милують око, усі рослини дарують якесь дивовижне відчуття спокою, ніби сама природа напоює тебе радістю життя.

А дитячий сад напоює радістю маленьких відвідувачів. Тут вони можуть побешкетувати, похлюпатися у фонтанах, змочити пензликами стіни, подивитися на «око дракона». Головне – що тут багато води. В одних місцях вона ллється згори, в інших – «випльовується» зі стін, є й більш звичні фонтанчики, з яких вона б’є струменем угору.
Після того, як ми покинули барвисті зали консерваторії, нас уже важко було чимось вразити. Хоча дерев’яні будиночки були дуже симпатичні, арки, обплетені плющем чи якоюсь іншою рослиною, – гарні. Мабуть, ми отримали забагато вражень і були вже стомлені… Але ми не бачили водяних атракціонів, не чули співу фонтанів у відкритому театрі, бо зараз осінь, і фонтани сплять… Це означає, що ми ще обов’язково повернемося! І не один раз, щоб побачити «Сади…» напередодні Різдва, у цвіту, щоб насолодитися бризками і співом води. До, зустрічі, Longwood gardens!

четвер, 12 листопада 2009 р.

Як я з Марічкою ходила у садочок

Минув якраз місяць після нашого приїзду до Штатів, як Марічка нарешті пішла у садочок. Ми ретельно підготувалися: скупили серветки-мило-олівці-фломастери-пакетики для ланчів-тарілочки-стаканчики тощо, навіть примудрилися відшукати жовту футболку з трьома ґудзиками, що було дуже непросто, наш татусько заповнив усі потрібні папери, і рано вранці ми втрьох дружно вирушили до Woodhome school. Поки Рома заповнював якісь додаткові анкети, до головного шкільного офісу зазирнула Маріччина вихователька. «О! Марія сьогодні вже прийшла на заняття! Ми чекаємо на тебе!» – радісно вигукнула вона.
Після заповнення усіх необхідних форм ми пішли до класної кімнати. І вихователі, і діти радісно привітали нову ученицю. Марічка сором’язливо посміхалася. Її посадили за столик біля Віки, дівчинки з україномовної сім’ї. Вихователька, пані Малер, попросила Віку допомагати Марічці, усе їй пояснювати і перекладати. Дитина справді усе пояснювала, але англійською! Я чула, бо сиділа тут же, у класі. Вихователі самі запропонували, щоб перші дні я була поруч з Марічкою і приводила її не на цілий день.
Перший день ми були на заняттях лише дві години. Але це для інших було «лише», для нас із Марічкою було багато вражень та інформації. Навчальний день у садочку і школі починається рано. В 7.30 для тих, хто снідає у школі, в 7.45 для тих, хто їсть вдома. Поки дітлашня підтягується на заняття, ті, що вже прийшли, щось розмальовують. Сьогодні, наприклад, це була індичка, бо ж скоро День подяки. Коли діти зібралися, усі присягають американському прапору. В цей час хтось із малят гордо тримає його в руках. Цей почесний обов’язок виконують по черзі. Потім настає час привітальних пісеньок Hello, how do you do і Friends. Ці веселі співи можуть покращити настрій навіть дуже похмурого ранку. Потім вихователька пише маркером на дошці: «Здрастуйте, діти! Сьогодні вівторок/середа/інший день тижня. Ми сьогодні підемо в бібліотеку, на музичне заняття (одним словом, формулюються плани на день)». Вихователька читає написане, потім читають усі разом, потім – кілька дітей по черзі. Далі з написаного діти виокремлюють слова чи букви і обводять їх. На другий день Марічка вже попросилася до дошки, назвала і обвела кілька літер.
Першого ж дня, після усіх перерахованих дій, дітей повели до бібліотеки. Чесно кажучи, я не зовсім зрозуміла, чому це приміщення іменується бібліотекою… Можливо, тут видають книжки старшим школярам. А малята там просто малювали. Точніше, не просто, а кожен свою книжку. У кожної дитини – свій зшиток листків, де вона має намалювати: себе, свою сім’ю, будинок, найкращого друга, улюблену їжу, іграшку, школу, вчителя. Але спочатку потрібно ці усі написи зробити… Мені дали трафарет, і я підказувала Марічці, що на якій сторінці писати. Бідна дитина старанно писала: This is me, This is my family, This is my house… Але це не минулося даремно, уже наступного дня вона зголосилася до дошки і обвела там слово is, чим викликала невимовне захоплення пані Малер, адже я сказала, що Марічка не говорить англійською…
Працівниця бібліотеки запитала, звідки ми з Марічкою приїхали. Дізнавшись, що з України, страшенно втішилася. Виявилося, що її брат одружений з одеситкою.
На музичне заняття першого дня ми не пішли, бо Марічка попросилася додому. Але на другий день ми були у школі вже до ланчу (обіду по-нашому). Цього разу група вчилася писати букву Y, підбирала слова, які б з неї починалися; грала у м’яча, називаючи слова з однаковими закінченнями (hat, rat, cat тощо). І таких слів дуже багато, як виявилося… Потім дітлахи мали час на перекусничок – хто що приніс із дому. Далі – навчальні вправи, а потім малюки мали чудову забаву. Пані Малер відкрила величезну коробку з фломастерами у формі звірів, роздала дітям великі аркуші паперу і ці фломастери. Малювати і гратися водночас – що може бути краще? І Марічка знову подивувала пані Малер: вона намалювала яскравий будиночок із сердечками і підписала: school. Дитина у мене запитала, як пишеться слово, але ж ініціатива була її. Потім вони ще робили якісь вправи, і нарешті настав жаданий час для ігор. Що тут почалося! Діти повитягали купу коробок і висипали все це на підлогу: конструктори, ляльки з аксесуарами, посуд із продуктами, динозаври… А який при цьому всьому був шум! У мене аж розболілася голова…
Після ігор настав час ланчу, а нас із Марічкою покликала вчителька англійської для іноземців – щоб протестувати Марічку на знання мови. І хоча я сказала їй, що Марічка не володіє англійською, знає поки що лише частину літер і окремі слова, викладачка діяла згідно інструкції і читала Марічці завдання. Звичайно, важко виконати тести, якщо не розумієш, про що тебе питають… Але вчителька сказала, що це лише формальність. Марічка назвала букви, порахувала до десяти, відповіла все ж таки на пару питань. Викладачка щось собі занотувала, дала Марічці вибрати цукерку з пакетика і відпустила нас.
Повернувшись до порожньої вже класної кімнати, ми забрали папку з домашнім завданням (кілька сторінок вправ, які потрібно виконати за тиждень) і таблицею поведінки. У цій таблиці-календарі кожен день зафарбовується одним із чотирьох кольорів: зеленим (гарна поведінка), жовтим (дитина говорила на заняттях), синім (дуже багато розмов) або червоним (найгірше, що може бути). Поведінка відмічається не тільки у таблиці, а й на спеціальній кольоровій дошці, де на відповідний колір переміщуються машинки з іменами дітей.
Здається, хотілося розказати ще про садочок… Але, думаю, писатиму на цю тему ще не раз. Тож те, що забулося чи не вмістилося у цій оповідці, знайде своє місце у наступній.

понеділок, 9 листопада 2009 р.

Вашингтонський зоопарк

Цієї неділі погода зробила нам чудовий подарунок – майже літній день пізньої осені. Година дороги – і Смітсонівський національний зоологічний парк гостинно запрошує на свою територію. Вхід до усіх закладів, які належать до Смітсонівського інституту, безкоштовний. Окрім Національного зоопарку, під крилом цієї організації – дев’ятнадцять музеїв і п’ять дослідницьких центрів. Але сьогодні – розповідь лише про зоопарк.
Територія зоопарку – величезна. Щоб гарненько усе подивитися, потрібно не менше як півдня. Цього разу ми не дійшли до дитячої ферми. Та хіба здивуєш українську дитину козою чи поросям, якщо є панди і мурахоїди? Так, панди були нашою головною метою. Це фішка і символ цього зоопарку. Гуляючи бамбуковими заростями, ми вишукували очима цих чорно-білих пухкеньких ведмедиків, але їх ніде не було видно. Побачили ми їх, вже коли зайшли у хатинку за склом. Чотирирічне маля Тай-Шань спало, а мама Мей-Ксянь і тато Тянь-Тянь гризли кружальця льоду з замерзлими всередині фруктами, таке собі морозиво.


Не буду перераховувати усіх звірів, яких ми бачили, та й не змогла би, бо багатьох у нас не водиться, а з англійської одразу й не перекладеш. Розкажу тільки про тих, які чимось вразили чи дуже сподобалися. Пальму першості можна віддати слонячій землерийці. Але це ми вже вдома розшифрували назву цієї кумедної тваринки, а до того називали її шрю, від англ. – elephant shrew. Коли ми прогулювалися по «дому маленьких ссавців», його мешканці якраз обідали. Працівник зоопарку кинула жменю тарганів, і слоняча землерийка взялася хутко всмоктувати їх своїм довгим носом. Вона дуже смішно бігала на досить довгих ніжках і вишукувала своїм хоботцем поживу. У той час її сусіди по «хатинці», золотисті, буроголові та ще якісь тамарини лазили по деревах. Родичка слонячої, деревна землерийка, нас не вразила – схожа на білку істота шукала жучків на гілках і не мала чудового слонячого носика.

У «домі маленьких ссавців» бачили ми усіляких шиншил, ховрахів, мавпочок, їжаків, дикобразів. Броненосець так і не розвернувся показатися у всій красі, дрихнув, згорнувшись клубочком у своїй броні. Неприємно вразили кротячі пацюки (mole rat) – маленькі, сліпі, лисі рожеві істоти розміром з невеличкого хом’ячка. Вони бігали по підсвічених прозорих тунелях, і освітлення робило їх ще огиднішими. Біля їхньої хатки було написано, що вони і не кроти, і не пацюки. Усе життя проводять під землею, харчуються рослинками-корінцями.
У «домі великих мавп» на нас чекали горили й орангутанги. Точніше, не дуже чекали… Мама-горила у куточку гралася з малям. Збоку від глядачів сидів самець і демонстративно колупався в носі, довго розглядаючи свої здобутки. А у самому центрі ще одна горила відкрито демонструвала своє ставлення до відвідувачів, повернувшись до них задницею. Орангутанги були привітніші, принаймні, не показували своєї неприязні: двоє порпалося в сіні, кілька сиділо під стіною, замотавшись у ковдру.
Цілу виставу приготували зебри: вони підходили близько до сітки, форкали і ганялися одна за одною. Не відставали від зебр і видри. З задоволенням демонстрували свої вміння неперевершених плавців, пірнали і вистрибували, пропливали під колодами, а одна видра весь час робила сальто у воді – відштовхувалася лапками від скла, перекручувалася під водою і знову відштовхувалася.
Цікаво було спостерігати і за луговими собачками. Хоча насправді це ніякі не собачки, а великі хом’яки з товстими задами. Але вони так кумедно стрибають! Поруч із їхнім «собачатником» зробили лабіринт із труб для дітлашні – щоб, лазячи норами-тунелями, малюки могли відчути себе луговими собачками.

Порадували також мурахоїди, які нишпорили своїми довжелезними мордами у траві. Тигр чомусь обгризав кущ. Після довгих роздумів ми вирішили, що то він чистив зуби після ситного обіду. Левиці гордо дефілювали перед захопленою публікою, в той час як лев переховувався десь у кущах. Гепард спав, лишивши на показ тільки спину.

Цього разу заховалися від нас лемури, бегемот, морський слон. Але нічого, буде привід приїхати ще раз (чи не раз).
Звісно, не можна було вийти з зоопарку з пустими руками. Для тих, хто хотів отримати одноцентову монетку з зображенням панди чи мавпи, стояли спеціальні автомати. Закидаєш туди 51 цент – випльовує монетку в один цент з мордочкою. Ми на це не купилися. Але у Panda store зайшли. У цьому магазинчику сувеніри не тільки з пандами. Хоча їх таки найбільше. Можна вибирати чашки, брелоки, футболки, кепки, рюкзаки, блокноти, ручки, значки, листівки, диски, ще не знати що з різними тваринами. Але переважно це все ж м’які іграшки. Але які гарні! Це не китайський ширпотреб із перекошеними мордами і лапами різної величини. Вироблено в Індонезії, ручна робота. Пухкенькі копії дуже подібні на свої дикі прототипи. Були там і рожеві фламінго, і кротові пацюки, і ховрашки з хом’яками, я вже не кажу про слонів-бегемотів-жирафів-мавп-ведмедів-левів. А цариця Панда! Я не рахувала, але самих тільки м’яких панд було видів п’ятнадцять: панда сидить, панда лежить, панда з бамбуком у роті, панда з малятком під боком, панда весела, панда сумна, панда хитра… А ще ж рюкзаки з пандами, сумочки, пенали, олівці…
Марічка довго ходила серед іграшок… Спочатку наче зупинила свій вибір на ховрашкові, але він був сумний. Тоді дитина вибрала колобкоподібну невелику пандочку і маленького пінгвінчика. Сама пішла до каси розплачуватися своїми ж грошима – частина зібрана ще в Україні і переведена у місцеву валюту, а частина – завбачливо виділена бабусею і дідусем на поїздку.
Вийшли з зоопарку ми вже майже перед закриттям, зайшли в «Старбакс» випити шоколаду, та й вирушили додому…

вівторок, 3 листопада 2009 р.

Про свинячий грип у США

Усі знають, що в країні свинячий грип, але паніки не спостерігається. Жах охоплює американських українців, які слідкують за новинами з батьківщини.
У Штатах же у звичному режимі проходять служби в церкві (правда, з деякими поправками: так, наприклад, бажаючим поцілувати ікону потрібно скористатися дезінфікуючими засобами, щоб, не дай боже, когось не заразити чи не заразитися самому), різноманітні спортивні заходи, як-то бейсбольний матч чи змагання з американського футболу. Усі активно святкували Хеллоуін, діти ходили по хатах збирати цукерки.
Звичайно, вживаються запобіжні заходи. Усі газети-журнали пишуть про необхідність вакцинації і про те, що потрібно робити, щоб уникнути захворювання (часто мити руки, вдома одразу знімати вуличний одяг, якомога рідше торкатися очей/рота/носа, при підозрі на грип лишатися вдома і викликати лікаря). Спочатку мають зробити щеплення (безкоштовне!) людям із груп ризику: медикам, вагітним, усім, хто має вік від шести місяців до двадцяти чотирьох років, а також людям до шістдесяти чотирьох із захворюваннями, які можуть викликати серйозні ускладнення після грипу. Для захисту немовлят лікарі радять вакцинуватися мамам і няням і уникати контактів із хворими.
Минулого тижня ми з Марічкою ходили до лікаря, щоб оформити папери для садочка і зробити щеплення, яких не вистачало. Два з них можна було зробити і в Україні, вже перед самим від’їздом, але, чесно кажучи, після українського скандалу з вакцинами я побоялася. Думаю, що в США все ж має бути більш суворий контроль препаратів. Разом із обов’язковими щепленнями Марічка отримала й проти свинячого грипу. Тільки не укол, а назальну вакцину. Треба сказати, що вакцинний коктейль не минув безслідно: на вечір трохи піднялася температура і засопливив ніс, але через день усе минуло. У садочок поки що не пішли – дівчинка з України, Маріччина одногрупниця, уже перехворіла, тож хтозна, яка там ситуація… Вирішили трохи перечекати. Хоча наші знайомі спокійно розповідають про свинячий грип у школі, куди ходять їхні діти: так, swine flue є, і хворі дітлахи є, але малят, які з ними контактували, одразу ізолюють, щоб запобігти поширенню інфекції.
У клініці, куди ми ходили на медогляд, медперсонал був без пов’язок – значить, не бояться заразитися… Хоча біля раковини висіла детальна інструкція, як правильно мити руки, щоб уникнути інфікування: намилювати ретельно, не оминаючи простору між пальцями і нігтів, змивати мило під водою не менше 20 секунд, витирати руки паперовим рушником, іншим паперовим рушником закрутити кран.
Окрім цього, на стінах містяться контейнери зі спеціальним дезінфікуючим розчином, яким можна протерти руки.
Звісно, у Штатах також не обходиться без пліток і провокативної інформації. Минулого тижня, наприклад, писали, що Обама активно закликає усіх вакцинуватися, але при цьому заборонив своїм дочкам робити щеплення. Подібні новини, звичайно, насторожують. Але уже повідомили, що і Малії, і Саші провели вакцинацію – таким самим способом, як усім іншим американцям. Останнє уточнення важливе, бо говорять про існування двох вакцин – для еліти і для усіх інших. У елітному препараті немає шкідливих домішок на зразок ртуті, яка ніби є у звичайній вакцині. Федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель разом зі своїми міністрами уже отримала свою порцію вакцини, а Барак Обама з дружиною чекають черги, бо ж спочатку треба зробити щеплення групам ризику… Отаке-от благородство…

неділю, 1 листопада 2009 р.

Як ми святкували Хелловін

Почати цю оповідку можна було б так: зібралися якось грузини, казахи, українці й росіяни святкувати Хелловін… Звучить як анекдот, правда? Але це було насправді.
Та тільки це ще не початок. Спочатку була дорога у сусідній штат. З Меріленду ми їхали у Вірджинію, у містечко Арлінгтон, що поблизу Вашингтона. Проїздили повз славну річку Потомак, бачили триголовий світовий центр мормонів – велику церкву, яка просто кидається в очі усім, хто під’їжджає до столиці Америки з півночі. Здалеку було видно навіть українське посольство.
Ми їхали в Арлінгтон на Helloween party на запрошення наших знайомих, вихідців із України, яких запросили їхні знайомі, грузин і росіянка. Усім відомо, які гостинні грузини, і що у їхньому домі не може бути мало гостей. Усього зібралося чоловік двадцять-двадцять п’ять дорослих і близько десятка дітей. Не скажу точно, тому що сходилися усі поступово, а з тими, хто прийшов у числі останніх, ми навіть не встигли познайомитися.
У Сполучених Штатах на Хелловін традиційно переодягаються у карнавальні костюми, як у нас на Новий рік. Деякі дорослі, правда, обмежилися лише незначними аксесуарами, але все одно загальна картина була досить яскрава і розмаїта. Я була відьмочкою, Рома – піратом, Марічка – янголятком. Серед наших нових знайомих був Буратіно, Черепаха Тортила, метелик, лицар, пірати з неперевершеним Джеком Горобцем на чолі, астронавти, фея Дінь-дінь, Росомаха з «Людей Х» і ще декілька невпізнаваних персонажів.

Коли зібралася чимала компанія, діти пішли «на промисел» – збирати по хатах цукерки. Це виявилося досить весело не тільки для малят, а й для дорослих. Тим паче, що більшість із нас ще не мали подібного досвіду. Діти озброїлися кошичками-гарбузиками для солодощів або просто пакетиками і ходили від хати до хати, виголошуючи: «Trick or treat!» («Відкупися або поплатися!»). На вулицях одразу видно будинки, господарі яких готові роздавати цукерки: ці оселі добре освітлені, «прикрашені» гарбузами/привидами/скелетами/чорними котами/павутиною/надгробками. Вважається, що усе це відлякує нечисту силу. Гарбузами, звісно, нікого не подивуєш, хоча вони дуже різноманітні і не подібні один до одного.

Але траплялися й справді дивовижні декорації. Біля одного дому було блимаюче освітлення, і коли я придивилася, на що саме падало світло, стало трошки моторошно: до дерева був причеплений скелет. Біля деяких будинків були святкові «ворота». Про одні з них із захватом розповідала Марічка: коли заходиш і проминаєш страхопуда, натискаєш на кнопку – і зверху на мотузках опускаються кажани і павуки, видаючи страхітливі звуки.
Здебільшого усі дуже радо зустрічали переодягнутих гостей, я душе втішилася двом малючкам, які з балкончика голосно оповіщали: «We have candies! We have candies!» У деяких оселях не світилося, що значило: нема чого до нас заходити. А ще в деяких на момент нашого візиту лагоминки уже скінчилися. Та малята не засмучувалися і отримували задоволення від самого процессу. Якщо спочатку усі ходили разом, то потім уже не чекали одне одного, а планомірно обходили околиці.

Незнання мови не заважало Марічці збирати смаколики, і «улов» виявився чималенький: у її пакеті були різноманітні шоколадні батончики, смоктунці, жуванці, пакуночки з печивом, родзинками тощо. Серед цих багатств ми знайшли кілька екземплярів під маркою «Вонка». Книжка про шоколадну фабрику Віллі Вонки – одна з Маріччиних улюблених, але, на жаль, цукерки не виправдали наших сподівань… Правда, на них по-чесному було написано artificial flavored (з штучним ароматом), але не розумію, для чого «Нестле» споганило добре ім’я шоколадного чарівника Вонки.
Але це я забігла наперед. Поки дітлахи ходили по хатах, дорослі мали можливість добре роздивитися навколо. На вулицях було багато народу: зграї дітлахів, малята у супроводі батьків – і всі у чудернацьких костюмах. Найбільше запам’ятався робот (статі і віку визначити не вдалося, бо костюм повністю закривав дитину) і мама й доця павичі. Жінка-павич обізвалася до нас, почувши знайому мову. Вона виявилася словачкою і дуже зраділа зустрічі з майже земляками.
Додому ми повернулися пізно ввечері (чи, точніше, вночі) стомлені, але задоволені. А перед тим, як заснути, Марічка запитала: «А наступного року ми поїдемо на таку вечірку?»

пʼятницю, 30 жовтня 2009 р.

Паніковський

Він же – Кошатинський, він-же - Захарко, він же – ХудобА. Це все ймення чорного кота, який мешкає у нашому домі. Правда, слово «мешкає» не дуже доречне, бо він істота вільна, живе сам по собі. Приходить їсти, спати, побути в товаристві, коли йому хочеться. А коли не хочеться, то ніякими смаколиками не заманиш.
Він прийшов шість років тому, взимку, на запах риби. Очевидно, був дуже голодний, бо протяжно нявкав. До хати тоді не зайшов, але на вулиці поїв із великим апетитом. З того часу й приписався тут. Кіт – справжній розумник. Підійде до дверей, подасть голос – і двері йому відчиняють, понявкає біля миски – дають їсти. Коли холодно, то не відчиняють дверей, які виходять у внутрішній дворик. А якщо він нявкає коло них, припіднімають штору і показують на інший вхід – кіт миттю біжить туди.
Паніковський – ще той мисливець. Неодноразово приносив під поріг мишей, навіть білок. Але найбільше полюбляє полювати за птахами. Сусідка навіть жалілася, що він ловить пташок прямо біля фонтанчика, де вони п’ють воду (тут майже на всіх подвір’ях є годівнички і поїльнички для птахів). А що – дуже зручно: не потрібно за ними довго ганятися, вони наче спеціально збираються і чекають, котру ж із них вибере кіт. Але бойові звитяги кота тепер у минулому. Він не такий уже й молодий, та й війни з сусідськими котами не додають йому сил.
Влітку Кошатинський мав важкий бій із чужими котами: якогось вечора повернувся побитий, облізлий, із покаліченою лапою. Кіт страждав, але не заходив до хати, не хотів нав’язувати свої муки людям, які були такими добрими до нього. Та завдяки спільним старанням господарів кота виходили, він ожив, і про цю сумну подію нагадує лише побита лапа і голос, який став значно грубіший, не дуже навіть схожий на котячий.
Кіт дуже не любить чужих людей. Коли навідуються гості, він не показує свого носа до хати. Тому всі дуже дивувалися, що в день нашого приїзду він був удома і не жахався нашої присутності. Але наступного дня він опам’ятався: просився до хати, але, зрозумівши, що ми все ще є, не заходив, йшов геть. Так повторювалося кілька разів: нявкне, зазирне, принюхається – і йде. Але ще через день, напевне, зрозумів, що ми нікуди не подінемося, і треба якось з нами миритися. Спочатку сторожко обходив нас: хтозна, чого від цих незнайомців чекати. Та й правильно робив, бо Марічка дуже активно виражала свою любов до нього – бігала за ним по всій хаті. І звідки йому знати, що собі думає оце гамірне й занадто активне створіння. І хоч вона годувала його і хотіла запускати до хати, кіт намагався ходити подалі від неї або коли її не було поруч.
Увечері четвертого чи п’ятого дня після нашого прибуття сталася важлива подія: коли ми сиділи у вітальні, кіт підійшов до мене, подивився в очі, щось муркнув і вмостився у мене на колінах. Рома сказав, що я тепер офіційно визнана членом родини. І з цього часу кіт, якщо ночує вдома, то майже завжди – у нас на мансарді, навіть якщо вдень відлежується у бейзменті. Тепер він не соромиться подавати голос о шостій годині, якщо йому хочеться їсти чи вийти на вулицю. Дозволяє собі і воду поварити: то його випусти, то його впусти. Може зайти через одні двері й одразу направитися до інших – ну ліньки йому обходити хату! Навіщо, якщо завжди знайдуться швейцари, які люб’язно відчинять і зачинять за ним двері.
Увечері, коли ми з Ромою граємо в нарди або усі разом – в дитячі карти, Паніковський піднімається до нас, цокаючи кігтями по дерев’яних сходах, і, глянувши, чим ми займаємося, вмощується на шкіряному комп’ютерному кріслі, поки воно вільне. Хоча часом вмощується й тоді, коли зайняте. Спочатку попереджає про свої наміри Рому, а потім стрибає на коліна, незважаючи на протести господаря крісла.
Поки я думала над тим, як завершити свою розповідь про кота, він прийшов і вмостився на колінах. Мабуть, відчув, що ця оповідка – про нього. Тож буду закінчувати, щоб не тривожити пана Кошатинського.

середу, 28 жовтня 2009 р.

Про виховання

Ця інформація дуже шкідлива для дітей, тому Марічці цей шматочок я читати не буду, хоча вона дуже цікавиться тим, що я пишу. А шкідливий він тому, що американський підхід до виховання зовсім не подібний до нашого, я б сказала навіть – протилежний.
У дітей у Сполучених Штатах Америки прав більше, ніж у їхніх батьків… Якщо їм здається, що батько чи матір їх образили словом або – не дай бог! – ділом, то малята беруть слухавку і дзвонять до поліції: «Хеллоу, а моя мама/мій тато…» – далі йде скарга у яскравих фарбах і з найдрібнішими подробицями. Для батьків це не обіцяє нічого доброго. На початку можна обійтися штрафом, але якщо подібне повторюватиметься, то застосовуватимуться серйозніші покарання. Учителі-вихователі також мають бути дуже обережними у своїх діях, бо чудово знають, чим це може для них обернутися.
Приклад із життя вихідців із колишнього СРСР. Повернувшись додому, батько бачить, що дванадцятилітній син курив марихуану з друзями. Зрозуміло, що змовчати він не міг, і прикрикнув, і стусана дав своєму нащадкові.
Нащадок тут же подзвонив у відповідну службу і поскаржився на батька. Одразу приїхала поліція. Правда, полісмен виявився не просто функцією, а мудрою людиною. Побачивши сліди «злочину», тобто шкідливі недопалки, він сказав: «Є у мене наручники для твого тата, але є й для тебе, бо те, чим ти тут займався, також передбачає покарання. Тому є два варіанти: або я вас обох забираю, або ви миритеся і не залучаєте у ваші справи поліцію». Тато з сином вирішили залагодити конфлікт власними силами.
Діти, які приїздять до Америки з інших країн, дуже швидко усвідомлюють, що місцеві звичаї їм вигідні, і активно це використовують. А відвідуючи власну країну, отримують «культурний шок». Про це – наступний приклад.
Щойно прилетівши в Україну з Америки, хлопчик канючить у тата якусь конче йому потрібну річ, яку він побачив у кіоску. Татові не до того: він заклопотаний документами й перевірками. Але що синкові до татових клопотів? Раз прохання й вимагання не діють, хлопчик падає на підлогу і молотить руками-ногами. В Америці така поведінка нікого не дивує, і правильна реакція – не звертати на це уваги: переказиться й заспокоїться. У нас же так не прийнято, тому тато змушений відреагувати, і реакція його зрозуміла – потиличник. Від такої несправедливості малий підходить до найближчого службовця і жаліється на батька. Службовець дивиться на нього важким поглядом і відповідає: «Забирайся швидше звідси, бо за те, що я бачив, додам іще!» Але на цьому історія не закінчується. Після повернення до Штатів хлопчик телефонує в поліцію і доповідає про негідний вчинок свого батька, на це йому відповідають: то було не на нашій території. Малий отримав урок. Тепер, якщо його поведінка відхиляється від ідеалу, батьки пропонують йому поїздку на батьківщину.
Я не прихильник рукоприкладства. Поки сама не народила дитину, не розуміла, як можна не те що вдарити, навіть кричати на цих маленьких янголят? Але ж ці янголята часом дивовижним чином перетворюються на бісенят і можуть довести своїх мамусь ледь не до сказу.
Звісно, у дитині треба плекати і розвивати особистість. Важливо, щоб вона адекватно оцінювала себе. Але ця особистість має розвиватися не за рахунок інших, зокрема батьків. Я вважаю, мають бути якісь рамки. Вседозволеність псує дитину, вона переоцінює свою значимість у цьому світі. Дитя має знати, що бажання є не тільки у неї, а й в інших, що потрібно поважати і рахуватися з оточуючими. Це теорія… На практиці все, звісно, складніше. Але я рада, що вже можу домовитися зі своєю донечкою. Буду чесною, на мої особисті справи відводиться не надто багато часу. Та все ж, коли я пишу оцей щоденник, Марічка з усіх сил старається не заважати мені. Тому сподіваюся, що мою дитину вже не зіпсують американські методи виховання…

понеділок, 26 жовтня 2009 р.

Про церкву, мову і дітей

Звикнувши до місцевого часу, тутешніх реалій, ми вирішили навідатися в українську греко-католицьку церкву. Хоч що кажіть, а українська церква за кордоном – це те місце, куди приходять за спілкуванням із близькими за духом, або хоча б мовою, людьми, за відчуттям якоїсь особливої окремості від іншого світу. Українці все одно лишаються українцями, навіть якщо вже давно живуть у Штатах і мають американське громадянство. Їх хвилюють події в Україні, непокоїть політична ситуація, вони активно обговорюють кандидатів у президенти.
Правда, коли усі повиходили з церкви, але ще не розійшлися по домівках, чулася не тільки українська мова, а й англійська, що мене здивувало. Рома каже, що американські українці у другому-третьому поколінні не завжди говорять українською – розуміють, але не говорять… Та й на тих, що говорять, позначилася англійська: звуки не ті, слова наче рубані. Боже мій! Це ж скоро і ми з Марічкою, мабуть, будемо так говорити… Хоча… Он Рома ж читає своїм студентам лекції англійською, але й українська у нього гарна…
Але менше з тим, зараз не про це йдеться. У церкві було чоловік п’ятдесят прихожан. Служба велася українською мовою. Правда, був шматочок і англійською (мабуть, для тих-таки українців у другому-третьому поколінні). У греко-католицькій церкві стоять зручні лави, хоча є моменти, коли обов’язково потрібно стояти. Марічка дуже уважно все слухала десь до середини, особливо їй сподобалася проповідь. Але, зрозуміло, мало яка дитина може спокійно сидітистояти півтори години. І цей момент також передбачено: є окрема дитяча кімната з книжками, іграшками, пазлами. Через скло батьки можуть бачити службу.
Панотець попередив, що для тих, хто хоче цілувати ікону, поруч стоять дезінфікуючі засоби. Знезараження – обов’язкова процедура, покликана призупинити поширення різноманітних грипів.
Після служби священик намагався приділити увагу кожному, усіх запрошував на каву з печивом. Ми цього разу не потрапили на гостину, бо до нас самих мали приїхати гості – сім’я з двома дітьми. І я, і доня неодноразово чули розповіді про Данилка і Остапа, хлопчики, та й їхні батьки, також давно хотіли познайомитися з Марічкою. Думали, що зустрінемося у церкві, але вони приїхали раніше і поїхали до православної церкви (так, виявилося, є в Балтіморі і така). Але дітям вона не дуже подобається: там, як сказав Данилко, майже немає іграшок. Ця сім’я відвідує часом ще й найближчу до них протестантську церкву, то кажуть, що там взагалі ідеальні умови для дітей: велика кімната, де малятам є чим себе зайняти. А для батьків – велетенський екран, який демонструє службу.
Передбачаю, що в цьому місці дехто може обуритися: церква і не мала б забезпечувати розваг, бо у неї інше призначення. Я готова погодитися, але як бути батькам із малими дітьми, які хочуть отримати свою порцію їжі для душі, при цьому не нервуючи, не смикаючи дитину і одночасно долучаючи її до вічних цінностей? Мені здається, церква має йти на компроміси з часом, щоб не втрачати прихожан.
Щось мене потягло на глобальні питання, вирішення яких аж ніяк не в моїх силах… Обіцяю, наступні опуси будуть легші. Наприклад, про виховання дітей в Америці. Тема неоднозначна, бо підхід кардинально відрізняється від нашого. Але про це – наступного разу.

середу, 21 жовтня 2009 р.

Відвідини дитячого садочка

Ходили сьогодні оглянути садочок, куди незабаром ходитиме Марічка. Якщо бути точною, Woodhome school – це і садочок, і молодша школа, і середня школа.

Рома вже заходив сюди повідомити, що у них буде нова учениця. А тепер ми вирішили, як кажуть, себе показати і на інших подивитися. Адміністратор пригадала Рому: «О! Яскіновскі!» Рома сказав мені, що вже махнув рукою на вимову свого прізвища: виправляй не виправляй, краще в американців не вийде.
Зустріли нас дуже привітно. Марічці вручили олівець і два флаєри на дитячі безкоштовні сніданки в якійсь кафешці. Потім нам видали жовті наклейки з написом, що ми відвідувачі, і провели екскурсію садочком і молодшою школою. Класні кімнати не дуже великі, але достатньо місця і для занять за столиками (у кожної дитини окремий столик, хоча вони й стоять поруч), і для ігор.

Нам показали дві групи, куди могла б ходити Марічка. Але питання вибору вирішилося саме. Коли ми зайшли в одну з кімнат і познайомилися з вихователькою, пані Малер, вона запитала, з якої ми країни. Почувши, що з України, зраділа: «О! То я беру Марію до себе! У мене в групі є одна дівчинка з України!» Почувши ім’я і прізвище дівчинки, зрадів уже Рома: «О! Я, здається, знаю її батьків!» Сама Віка, правда, виглядала не радісною, а швидше, здивованою: мабуть, не очікувала почути рідну мову. Але питання було вирішене: пані Малер сказала, що посадить Марічку біля Віки. Їм буде легше разом. І ще вихователька повідомила, що з Марічкою, Вікою і ще одним мексиканським хлопчиком англійською буде займатися вчитель за особливою програмою – для іноземців.

Мене потішило і те, що у донечки буде компанія – принаймні на перший час (вона якраз дуже хотіла, щоб їй трапилася україно- чи російськомовна дитина), і те, що з нею окремо займатимуться англійською. Бо хоч ми і пробували потроху вчити мову, але переважно назви тварин, продуктів… Не зовсім те, що треба у школі. Марічка може сказати, як її звати і скільки їй років. Коли речення закінчується питанням «О’кей?» – дитина чемно відповідає: «О’кей», не розуміючи, що ж їй говорили. Але, сподіваюся, все буде добре. Діти ж по-іншому сприймають мову. Так що скоро вона ще й мене вчитиме.

Щодо моєї англійської, то я розуміла працівників школи, але поки що самій не дуже хочеться говорити – мабуть, славнозвісний психологічний бар’єр. Але раз я водитиму й забиратиму Марічку з садочка, то, хочеш не хочеш, доведеться спілкуватися з вихователями, адже з нами там усі охоче спілкувалися. Розпитували і розказували, а літня негритянка (пардон, чорна, а іншого слова взагалі не можна вживати, бо сприймуть як образу) запитала Рому, як буде українською stop. Їй так сподобалося слово «зупинись», що вона повторювала й смакувала його разів двадцять! Причому виходило в неї дуже гарно, ніби все життя говорила українською.

Що ж, лишилося ще відвідати лікаря, зібрати різноманітні причандали на зразок олівців, фломастерів, маркерів, 20 стіків клею (Рома запитав: «Для чого так багато?» – «Він у них дуже швидко закінчується».), пеналу на замочку, одноразового посуду, паперових рушників, рідкого антибактеріального мила, ще там чогось… Одним словом, із собою треба принести цілу купу корисних речей, так само, як і при оформленні в український садочок. Правда, в американський не потрібно купувати пральний порошок і лампочки.
Передбачена у садочку і своя уніформа: жовта футболка на трьох ґудзиках і джинси або штани кольору хакі. Це мою дитину дещо засмутило: вона любить часто міняти наряди і віддає перевагу платтячкам і спідничкам. Є й інші обмеження, про які можна прочитати у «Шкільному довіднику для батьків», який нам люб’язно дала адміністратор. Я його не студіювала дуже прискіпливо, але дещо зауважила. Наприклад, таке: не можна приходити до школи у піжамах, порваному одязі; штани мають бути на талії, а не деінде; не можна носити ланцюжки та інші прикраси, сережки не повинні бути дуже великими. Як ознайомлюся з цим довідником для батьків детальніше, напишу ще щось цікавеньке.

Після відвідин школи сталася ще одна важлива для мене подія: я сіла за кермо! Вперше після здачі іспитів на права два роки тому. Я розумію, що в Америці без машини – як без рук. Але не хотілося б поспішати… Та й страшнувато якось… Але ж треба з чогось починати. Дитина мною дуже пишалася! Казала мені, що я молодець. І коханий чоловік заохочує до подальших подвигів. Хоча й боїться за свою машину. Значить, я не можу зрадити їхні сподівання.

понеділок, 19 жовтня 2009 р.

Похід по магазинах

Похід у доларовий магазин і продуктовий не рахується – то були коротенькі візити. А на цих вихідних ми по-справжньому вибралися на закупи.
Склад-магазин «Костко» вражає розмірами: можна по ньому гуляти цілий день. За цей час встигаєш спробувати усяких різних смакот і не дуже смакот: ми, наприклад, скуштували йогурт, макарони з сиром, виноград, ковбаску, міні-піцу, рогалик, печиво з перцем, яке дуже довго заїдали, солодке печиво, хліб з гострим маринадом, гриби. Доброзичливі бабусі й дідусі (а пригощають усіх виключно літні люди, точніше, дуже літні – такі собі божі кульбабки з обличчями, як печені яблука) припрошують куштувати, не соромлячись: а раптом ти з першого разу не розпробував, який то смачний маринад?
Вперше, звичайно, важко зорієнтуватися, бо є там і продукти, і одяг, й іграшки. Іграшками, до речі, можна і погратися – ніхто нічого не скаже. Навпаки, для того вони й є.
Специфіка магазину полягає в тому, що це, по-перше, не зовсім роздрібний магазин: здебільшого треба брати кілька одиниць товару. Так, наприклад, соки скріплені по дві-три пляшки. Одну курку також не візьмеш – обов’язково треба брати дві. Але ціни переважно нижчі, ніж в інших магазинах. По-друге, у цей магазин будь-кого не пустять. Треба бути членом і платити внески ($40 на рік). Але вигода, звичайно, перекриває внески.
Марічка закохалася у пупса в комплекті з коляскою, ліжечком і стільчиком для годування, а також в кухню. Кухня і справді суперова: все, як насправді, – шухлядки, шафки, усе висувається, відкривається, щось керується автоматикою. До того ж купа посуду. Дитина вже пише списки Санта Клаусу… Бо ж до цієї місцевості Дід Мороз аж ніяк не добереться…
До речі, про Санта Клауса. Хоча зараз іще жовтень, у магазинах уже є чималий вибір різдвяних прикрас.
У неділю обходили ще три магазини: шукали автомобільне крісло для Марічки. Найдовше, звичайно, затримувалися в іграшкових відділах: хіба ж можна пройти повз них? У відділі іграшок ще одного великого магазину я отримала справжній шок: ляльки-немовлята реагують на рух, тому коли проходиш повз них, вони починають метляти головами, плакати або повзти. Я була до цього не готова і одразу просто перелякалася!
Крісла поки що не купили. Вирішили подивитися ще в Інтернеті. Я ще хотіла сокодавильницю для апельсинів і пароварку, але вибір був не надто великий, тому це також треба буде пошукати в Інтернеті.
У «Маршалз», куди звозять залишки речей з різних магазинів, я не могла відійти від сумок. Ще б пак: велика червона сумка з м’якої шкіри – $40! Оригінальна ціна – 100. А які ціни на сумки в українському «Інтертопі»? Отож! Але Рома стримав мене: «Ти ще жодного разу не брала сумку, яку я привіз тобі з Марокко». І то правда… Але $40! У той самий час Марічка задивлялася на вечірні плаття. Так, гарні. Але привабили вони її навіть не стільки красою, стільки тим, що до них додавався такий самий вечірній наряд для ляльки! На Маріччину біду, у неї й так чимало суконь «на вихід», тільки поки що, окрім випускного у садочку, нагод таких не траплялося.
Зрозуміло, що ми ознайомилися не з усіма місцевими торговими точками. І багато цікавого ще попереду. Хоча мене такі походеньки втомлюють…

неділю, 18 жовтня 2009 р.

Перші враження

Ми тут лише тиждень, ще майже нікуди не їздили, бо і Рома, і свекри на роботі, але перші враження вже є. Вдень повсюди цвіркочуть цвіркуни, стрибають білки, вранці пташки сповіщають про схід сонця.
Прогулюючись найближчими вуличками (взагалі пішки тут мало хто ходить, але якщо ходять, то обов’язково вітаються з перехожими, незалежно від того, чи вони знайомі), побачили дивовижну картину: на одному з подвір’їв була ціла купа невеличких надгробків. І не встигла я запитати Рому, хто ж це тут живе, як він сам усе пояснив: «Скоро Хеллоуін, ви ще й не таке побачите». Гарбузами прикрашені майже всі будинки, трапляються усілякі черепи, фігурки чорних котів, але надгробків я більше не бачила.
Наступне враження – від доларового магазина. Усе, що там продається, коштує один долар. Такі магазини не мають нічого спільного з українськими «Усе по 3 (5) гривень». Якість товару хороша, просто, як сказав мій чоловік, деякі речі більше не коштують. З продуктів свекри купують у цьому магазині лише печиво – крекери у формі звірів (дуже смачні!).
А от Марічка знайшла там чимало скарбів для себе. Спочатку вона ходила між полицями, як на екскурсії, соромилася, бо ж заїхали ми туди не з татом, а з дідусем, якого до приїзду в Америку Марічка бачила лише один раз, та й то ще у два роки. Потім посміливішала, стала розглядати і дещо вибирати. Далі казала: «Ми потім ще з татом приїдемо…» Потім: «Ще оце – і все! Іще ось це – і точно все!» Далі: «Давайте йти вже до каси, бо я не зупинюся». І на завершення: «Ми з татом обов’язково сюди ще заїдемо».
В результаті Марічка вибрала для себе великий зошит із переливчастою обкладинкою, ручку з цуциком на верхушці, шкарпетки з Бель, набір наклейок із Дінь-Дінь, набір із двох колод карт із Вінні-Пухом, візерунчастий папір на листи, набір з йо-йо, дзиги, лупи і штуки, назви якої я не знаю. Може, я про щось забула… Головне, що дитина була щаслива своїми скарбами. І ми обов’язково маємо туди повернутися по крильця для маскарадного костюма і капелюх феї. А ще – резиночки/обручі/щітки/гірлянди і безліч інших гарних речей.
І ще одне враження – кулінарне. Мені здається, що я знаю, чому багато американців мають зайву вагу. Тут стільки різноманітних смаколиків! Рука так і тягнеться! Навіть коли ти вже абсолютно ситий… Принаймні я себе впіймала на цій думці. Холодильник і кухонні полички заставлені різними смачними речами, і не скуштувати їх просто неможливо!
Не раз чула, коли українці, які побували в Америці, казали, що їжа тут інша на смак. І борщ не такий, і картопля. Не знаю, може, я оптиміст і завжди шукаю гарне, а не погане, а може, моя свекруха готує пречудово, але мені дуже смакував і борщ, і вареники з картоплею. Звичайно, відмінності є. Буряк, наприклад, не такий червоний, як із українських городів, а до пюре замість молока додають кремовий сир (cream cheese). Але все одно дуже смачно!
Правда, щоб готувати з місцевих продуктів, треба до них звикнути. Через два дні після приїзду я вирішила показати свою кулінарну майстерність і спекти свій коронний яблучний пиріг. Я робила шарлотку не менше ста разів, і завжди виходило, навіть у бабусі в селі. А тут вона вийшла на трієчку за п’ятибальною шкалою… Перше, що мене вразило, – цукор. Коли ви всипаєте цукор в яйця, що з ним робиться? Так, він потроху розчиняється. А цей навіть і не збирався! Поки я насипала борошно, він так і лишався в купі, ніби боявся забруднитися…
Шкірочка відділялася від пирога і була дуже хрумкою. «А можна наступного разу зробити саму шкірочку?» – запитав коханий чоловік. Дочка і свекруха також вподобали саму цю частину шарлотки. Шкірочка шкірочкою, але решта не дуже трималося купи… Хоча на смаку це не позначилося, і пиріг жив недовго, я все одно була незадоволена собою. Правда, трохи заспокоїлася після того, як свекруха сказала, що після своєї першої випічки в Америці вона роки два не наближалася до духовки. Ну що ж, буду звикати…

Новий дім

З аеропорту у Вашингтоні ми вийшли в восьмій вечора. Загалом дорога від дому в Черкасах до дому в Балтіморі зайняла добу. Ми виїхали в четвертій ночі, а до нового помешкання добралися біля десятої вечора (за українським часом – близько п’ятої ранку).
В темряві, звичайно, небагато побачиш, але одразу відчутно, що все інше. Дороги широчезні, рівнесенькі, з обох боків світяться ліхтарі і вказівники – такі великі, що неможливо не помітити.
Марічка майже одразу заснула в машині, але прокинулася, коли хотіли віднести її в будинок.
Ромині батьки нас тепло зустріли, вже давно готувалися до нашого приїзду. На Марічку чекала коробка з іграшками, на мене – з одягом та журналами. Якби знала, взяла б на один чемодан менше! Самих тільки штанів – носити не переносити…
З наступного ранку почали освоювати дім, щоб почуватися господарями, а не гостями. Марічка отримала омріяну окрему кімнату, хоча гратися їй більше подобається у вітальні або в мансарді. Мансарда – наше з Ромою королівство. Вона досить простора. У нішах розмістилися шафа, журнальний столик, крісло-гойдалка. Хоча Рома й погрожував, що для моїх речей місця не буде, все ж розчистив достатньо території. І в перший же день по приїзді я здійснила неймовірної звитяги подвиг – розібрала усі чотири чемодани і розклала свої й Маріччині речі.
Окрім основного поверху (передпокій, вітальня, спальня свекрів, Маріччина кімната, кухня, ванна кімната з туалетом) і мансарди, є ще бейзмент (basement), напівпідвальний поверх, де є ще одна кухня, туалет із ванною (і джакузі!), пральня-сушарка, майстерня і дві кімнатки з диванами. Але на даний момент цей поверх більше нагадує склад продуктів… Треба буде там ще гарненько попрацювати…
Будиночки на вулицях стоять досить близько один від одного, недалеко від дороги. Мають два виходи: один – на вулицю, другий – у внутрішній дворик. На подвір’ї свекруха має невеличкий городик, квітник, але при цьому лишається більш ніж досить місця для активних ігор у м’яча чи з фрісбі.
У кутку подвір’я стоїть величезний дуб, де живуть і харчуються білки. Тут взагалі дуже багато цих пухнастих тваринок. Ніхто не дивується, коли вони перебігають дорогу перед колесами машини чи балансують на мотузці для білизни. Дивувало це тільки нас. Вперше побачивши тут білку, Марічка закричала: «Мамо, дивися, кіт по проводу біжить!» Я цього не бачила, тому не могла заперечити, що це не кіт. А пізніше, надивившись на білок досхочу, доця й сама зрозуміла свою помилку. Місцеві білки мають сіре хутро. Ніхто з ними не сюсюкає, як із їхніми українськими рудими родичами. Більше того, їх вважають практично шкідниками, бо ж гризуть вони не тільки жолуді.
Білки – не єдині лісові мешканці, які живуть або навідуються на американські подвір’я. Бачили тут і лисицю, і зайця, і їжака, і черепаху. Але приходили й дивовижніші гості. Рома розказував, як кілька місяців тому усі вискочили на вулицю, бо неймовірно верещав кіт. Паніковський і так досить нервова істота, але того разу у нього був серйозний привід для істерики. Біля вхідних дверей стоять його мисочки з їжею, так із цих самих мисочок, смачно прицмокуючи, поїдали котячий корм… єноти! Бідний кіт… Ох і натерпівся! Кому б це сподобалося, щоб із його тарілки їли якісь жирні й волохаті приблуди?
Сподіваюся, ми з Марічкою також якось побачимо цікавих звірів, що мешкають по сусідству з нашим новим домом.

пʼятницю, 16 жовтня 2009 р.

Довга дорога у хмарах

День народження Марічки, збори – і от ми вже їдемо в Бориспіль. Сидячи на терасі на кріслі-гойдалці, здається, що все було не так і складно… Але всі ці нескінченні перевірки у Борисполі, Шереметьєво і Далласі виснажували не менше, ніж самі польоти. Добре хоч, що у Москві ми чекали лише ті чотири години, що розділяли рейси з Борисполя до Шереметьєво і з Шереметьєво до Даллеса, – Рома, який летів аналогічним маршрутом за місяць до нас, мусив чекати літака не чотири, а вісім годин, бо політ чомусь затримували.
До Москви ми з дочкою летіли в ейфорії – це був наш перший політ на літаку! Ми захоплювалися пухнастими хмарками, досі не вірячи, що нарешті прямуємо до нашого тата.
У Шереметьєво я дещо протверезіла: аеропорт неприємно вразив цінами. Розумію, що в усіх аеропортах ціни високі, а курс валют низький, але не мала уявлення, що настільки. Перекусивши щойно купленим сандвічем й булочкою з літака, ми прогулювалися по дьюті-фрі. Не знаю, як із цінами на парфуми – не дуже обізнана й з українськими, – а от «Бейліз» манив мене своєю вартістю. Та я утрималася, бо дочка канючила м’якенького їжачка (і справді дуже гарного) і смішарика. Одного зі смішариків ми купили напередодні відльоту на базарчику в Черкасах за 25 гривень. А тут такі самі екземпляри коштували 20… Але євро! Тепер зрозуміло, чому я не купила «Бейліз»? Бо донька вважала б, що це страшенно несправедливо. Ось чому ми більше не ходили по магазинах, а сіли читати книжку.
Другий політ сприймали вже спокійніше. По-перше, знали, чого чекати, а по-друге, переліт був довгим. Можна було розслабитися і не нервувати в очікуванні чергової перевірки документів чи безпеки.
Марічка чотири години проспала, а я так і не змогла заснути, із заздрістю дивлячись на сплячих пасажирів. Прочитала журнал, проглянула аерофлотівські часописи, подивилася «Пригоди італійців у Росії». Ніби і стомлена, але сон до мене не поспішав. Дітям роздали рюкзачки з розмальовкою, блокнотом, фломастерами і пазлами. Дитина була в захваті! А я мала трохи спокою.
На екранчику перед нами то йшли фільми чи мультики, то з’являлася карта світу з маршрутом літака, і ми мали змогу спостерігати, скільки пролетіли, скільки ще лишилося. На екрані час від часу показували температуру за бортом (найнижча була -56 ºС), висоту і час польоту, а також час в аеропорту прибуття.
Від літака до будівлі аеропорту нас віз дивний автобус із ріжками: він опустився, щоб їхати, а потім піднявся, щоб висадити нас. Я так і не зуміла розгледіти, яким чином це відбувалося. Перевірок у Даллесі також було достатньо. Але службовці були привітні, а не суворі, хоча довелося довгенько почекати, поки востаннє перевірили наші документи. Офіцер підморгував Марічці, запитавши, скільки їй років, пожартував: як час летить. Одним словом, у мене склалося враження, що американські службовці намагалися розрядити атмосферу напруження. А може, мені просто пощастило… Бо бабульці, яку за сусідньою стійкою розпитував інший службовець, явно не пощастило. Але вона сама була винна. Маючи зелену картку, вона майже рік не була у Штатах і намагалася довести, що буде жити тут, не знаючи жодного англійського слова… Перекладача знайшли, але ситуацію це не полегшило. Бабуся стверджувала, що не знала, що не можна так довго бути за межами країни, що тепер вже точно буде жити в США, і при цьому мала зворотній квиток на наступний місяць.
Не знаю, чим закінчилася ця історія, бо нас відпустили раніше. Але навряд чи ту бабусю пропустили – американці дуже не люблять, коли їм говорять неправду.

середу, 14 жовтня 2009 р.

Візит до посольства

Наш татусько нарешті захистив свою дисертацію, практично одночасно з цим прийшов лист з американського посольства. За зборами усіх потрібних документів пройшов місяць, а потім події стали розвиватися з надзвичайним прискоренням. Співбесіду у посольстві пам’ятаю, неначе сон, хоча з того часу минув лише місяць. Напередодні майже не спала, хоча мені здавалося, що я не хвилююся. Хвилюватися почала вже на місці. Мені було призначено аудієнцію на дев’яту, а вийшла я після всього-всього аж в першій…
Бажаючих отримати візу наречених/чоловіка/дружини назбирали чоловік п’ятнадцять. І потроху маринували нас. Спочатку зібрали документи, потім взяли відбитки пальців, а потім усі дружно у маленькій кімнатці чекали особистої розмови з консулом. Очікуваний дозвіл на виїзд отримали не всі. Третині було відмовлено з тих чи інших причин. То немає податкових документів від нареченого, то недостатньо доказів.
Офіцер, який реєстрував мої документи, попередив: якщо консулу буде мало доказів, він може попросити донести додатково. Виявилося, що треба було принести роздруківки електронних листів і переписку з ICQ. А мені подібні докази не видаються аж такими важливими… Є ж фотографії, паперові листи, квитки Роми на літак. Зрештою, а шестирічна дитина – хіба не достатній доказ наших стосунків?!!!
Добре, що до моїх доказів консул не чіплявся, а от дівчині, з якою я познайомилася і здружилася за час тяжкого очікування, не пощастило. Їй не відмовили зовсім, але треба донести ще якісь докази стосунків із нареченим. Фотографій і квитків виявилося замало. Леся вийшла засмучена, а у мене почали труситися руки-ноги: так і в мене ж тоді мало доказів! Переді мною лишалася ще одна дівчина, вона, бідненька, двічі вибігала годувати тримісячну дитинку. Не знаю, чи нервувало маля разом із мамою, але врешті мамуся вийшла щаслива і побігла заповнювати папери на кур’єрську доставку паспорта з візою.
Нарешті надійшла і моя черга. Я була вже у такому стані, як колись на екзаменах, коли чекаєш дуже довго: байдуже, чим все скінчиться, аби тільки швидше. Власне співбесіда тривала недовго, але коли я після всього вийшла на свіже повітря, було відчуття, що сили з мене витиснули до краплі, як із лимона сік…

понеділок, 12 жовтня 2009 р.

Моє нове американське життя

Я чекала на це давно. Довгих п’ять років. Увесь цей час чоловік жив у Штатах, а я з донькою – в Україні. Рома прилітав щоліта на місяць-півтора, а одного разу зробив ще й сюрприз – прилетів на католицьке Різдво. Це було справжнє щастя! Але, на жаль, цей радісний час дуже швидко минав, і ми знову чекали...
Часом чекати ставало нестерпно. Здавалося, що це ніколи не закінчиться, що ми так і житимемо в різних країнах різним життям. І найгіршим було те, що доводилося пояснювати друзям і знайомим, які постійно питали: «Ну коли ж вже?» Я усміхалася, казала, що раз так довго чекаємо, то лишилося зовсім трішечки. Хоча сама у це вірила все менше і менше...
Усі захоплювалися моєю силою волі, багато хто задумливо говорив: «Я б так не змогла...» Знали б вони, що було у мене на душі, що я трималася з останніх сил. А за усмішкою ховалося бажання розплакатися, яке неодноразово виривалося назовні...
І таким це чекання було довгим, що якось вже сприймалося не перехідним періодом, а даністю, до якої звикаєш...
Ми з Марічкою переїхали до батьків. Бабуся з дідусем тішилися спілкуванням з онучкою, але ж усім було зрозуміло, що це все одно не повноцінна сім’я, дідусь не може замінити тата. Я повернулася на роботу, з якої звільнилася, коли здавалося, що до омріяного возз’єднання сім’ї лишилося якихось пару місяців. Але пару місяців перетворилися на пару років. І от коли руки вже майже зовсім опустилися і не хотілося навіть думати про те, що ж буде далі, події стали швидко розвиватися…